Рада миру: новація Д.Трампа в контексті геополітичних трансформацій
Михайло Пашков, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова
19 лютого 2026 р. у Вашингтоні відбулось перше засідання нової міжнародної організації Ради миру (Board of Peace), яка за ініціативи американського президента була створена місяць тому, у січні, на полях економічного саміту в Давосі. Нині ця інституція об’єднує близько 30 держав-членів.
Лютневе засідання Ради миру було присвячене стабілізації ситуації в секторі Газа. На перший погляд, цей захід загалом відповідає резолюції РБ ООН № 2803 від 17 листопада 2025 р. щодо підтримки Комплексного плану Д.Трампа з припинення конфлікту в секторі Газа. Але реакція світової спільноти щодо створення Ради миру не без підстав була суперечливою і неоднозначною. Позиція країн - світових гравців, провідних країн Європи виявилася стримано скептичною з багатьох причин.
Які мотиви, сенс і мета цієї американської ініціативи? Чи слід вважати створення Ради миру початком переформатування системи міжнародних інститутів і в цілому нинішньої архітектури міждержавних відносин?
Рада миру як фрагмент зовнішньої політики Вашингтону
З початку нинішньої президентської каденції Д.Трамп і його команда ініціювали масштабне згортання участі США у системі багатосторонніх міжнародних інститутів. У широкому сенсі йдеться про цілеспрямоване і послідовне протистояння офіційного Вашингтону традиційному світовому мультилатералізму (система багатосторонніх рівноправних міжнародних відносин). Ця боротьба була фрагментом і складовою кардинальних змін зовнішньої політики США – перегляду стратегічних пріоритетів, переходу до жорсткого, агресивного просування американських національних інтересів, як їх розуміє нинішнє керівництво Білого дому. Була запроваджена тотальна комерціалізація системи зовнішніх відносин, бізнес-дипломатія Вашингтону супроводжувалася шоковим тарифним пресингом, політичним ультимативним тиском, у т.ч. щодо країн-союзників. До цієї характеристики можна додати непередбачуваність і непослідовність, авторитарний стиль і персоніфікацію процесу ухвалення рішень.
Загалом, така політика США виходить за рамки багатосторонніх договірно-правових норм і домовленостей, у т.ч. в рамках міжнародних інституцій. Протягом минулого року Вашингтон поступово скорочував фінансування і переглядав/припиняв участь у багатьох міжнародних установах, які оголошувалися "розтратними, неефективними, шкідливими", такими, що не відповідають інтересам США. До цього списку потрапили організації, що займаються захистом демократії і прав людини, підтримкою мас-медіа, гуманітарною допомогою, проблемами клімату, гендерної рівності, різноманітності, інклюзивності тощо.
Автори доповіді Munich Security Report (лютий 2026 р.) для Мюнхенської безпекової конференції вбачають небезпечною для світового порядку атаку Д.Трампа на три стовпи світового устрою – мультилатералізм і міжнародне право, відкриту економіку та вільну торгівлю, а також просування ліберально-демократичних цінностей.
Американська "інвентаризація" міжнародних установ
Серед ухвалених перших 90 указів Д.Трампа були акти про започаткування процедури виходу з ВООЗ та Паризької кліматичної угоди, припинення участі у Раді ООН з прав людини, запровадження санкцій проти Міжнародного кримінального суду тощо.
У рамках комерціалізації зовнішньої політики Вашингтон згорнув левову частку програм Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), яке в липні 2025 р. було ліквідоване, а решта проєктів перейшла під контроль Держдепу. Було скасовано 5200 контрактів соціально-гуманітарної спрямованості в різних регіонах світу. У березні 2025 р. Д.Трамп підписав указ про ліквідацію семи федеральних агенцій, включно з Агентством по глобальним медіа (USAGM). Було припинене фінансування медіакорпорацій "Голос Америки" і "Радіо Свобода". Вже у травні 2025 р. внаслідок скорочення американського фінансування ряд інституцій ООН (зокрема, ЮНІСЕФ, Агентство у справах біженців) відчули фінансові проблеми і були змушені скорочувати персонал.
Виникла, на перший погляд, парадоксальна ситуація. З одного боку, США позбавлялися дієвих важелів інформаційного, гуманітарного впливу на світовій арені, важливих інструментів "м’якої сили". А з іншого, Вашингтон звинувачував стару Європу у деформації демократичних свобод.
Тим часом Вашингтон активно продовжував згортання участі у міжнародних інституціях і гуманітарних програмах. У липні 2025 р. Президент США підписав закон про скорочення на $9 млрд запланованих бюджетних витрат на програми міжнародної допомоги. Згодом в серпні він скасував $4,9 млрд федерального фінансування 15 міжнародних програм гуманітарної допомоги, миротворчих операцій ООН та підтримки демократичних процесів в різних регіонах світу. Внаслідок цього Генсек ООН А. Гутеріш був змушений анонсувати масштабні (близько 3 тис. осіб). скорочення кадрового складу організації.
Найбільш відчутний удар від США міжнародні організації отримали у січні 2026 р., коли Білий дім провів повну інвентаризацію членства у міжнародних інституціях та участі у договорах та конвенціях. 4 лютого 2026 р. Д.Трамп підписав виконавчий наказ №14199 "Виведення США з певних організацій ООН та припинення їх фінансування, а також перегляд підтримки Сполучених Штатів усім міжнародним організаціям". А вже 7 лютого набув чинності "Меморандум для керівників виконавчих департаментів та агенств" з переліком непотрібних США міжнародних структур. Отже, США вийшли з 66 міжнародних організацій (у т.ч. 31 під егідою ООН). Зокрема, було завершено процедуру виходу зі складу ВООЗ (залишився борг приблизно $260 млн), формально скасована участь у Паризькій кліматичній угоді. Паралельно Держдеп ініціював припинення фінансування організацій в різних країнах, які займаються гендерною тематикою, проблемами різноманіття, рівності тощо.
Генсек ООН А. Гутерріш 28 січня 2026 р. у листі до послів держав-членів попередив про "невідкладний фінансовий крах організації" через заборгованість внесків 48 держав. Але очевидно, що основною причиною є те, що головний донор – США, які забезпечують 22% бюджету ООН, різко скоротили фінансування та відмовилися від обов’язкових внесків до її регулярного і миротворчого бюджетів. Попри жорсткі заходи економії і кадрові скорочення ООН, на думку А. Гутерріша, може вичерпати кошти регулярного бюджету вже до липня 2026 р.
Так чи інакше, ідея Ради миру була влучно матеріалізована на фоні фінансової кризи ООН, в умовах коли вся система міжнародних інститутів перебуває (принаймні з початку російської агресії проти України) у стані розбалансування і занепаду.
Міжнародні організації: девальвація авторитету і впливу
Війна, розв’язана росією проти України, підірвала засади світового порядку, виявила нездатність міжнародних установ, зокрема глобальних і регіональних організацій безпеки, ефективно відреагувати на агресію путінського режиму.
Країна-агресор, використовуючи право вето, фактично заблокувала діяльність Ради Безпеки ООН на українському напрямі, перетворила РБ ООН на трибуну для ретрансляції брехливих російських наративів, спекуляцій і безрезультатних дискусій.
Водночас, слід визнати, що ООН страждає від надмірної бюрократизації, браку внутрішньої ефективності. За словами А. Гутерріша, "величезна кількість нарад та доповідей доводить систему – і всіх нас – до межі". У робочій доповіді ООН (липень 2025 р.) ідеться про надмірний бюрократизм ООН і збільшення кількості документів. Зокрема, у 2024 р. в системі ООН відбулось 27 тис. засідань за участі 240 різних інституцій, а секретаріат ООН підготував максимальну кількість доповідей – 1100.
Своєю чергою, діяльність ОБСЄ, у т.ч. із зупинення війни на континенті, обмежена рядом чинників. По-перше, принцип консенсусу, по суті, зводить нанівець миротворчі зусилля більшості країн-учасниць. По-друге, попри те, що російська делегація припинила участь у ПА ОБСЄ, країна-агресор гальмує роботу інших інституційних структур, зокрема секретаріату і Ради Міністрів. По-третє, ОБСЄ має досить обмежені ресурси та інструменти впливу і може виконувати лише допоміжну функцію в окремих сферах, зокрема, моніторингу.
За великим рахунком, ефективність провідних міжнародних організацій в умовах тривалої російської агресії, ескалації криз в різних регіонах гальмується механізмом консенсусу (право "вето") під час ухвалення рішень. Цей формат паралізує діяльність міжнародних інституцій, причому не лише РБ ООН і ОБСЄ. Це стосується ЄС і НАТО.
Можливо, на думку засновників Ради миру, такі тенденції деградації системи міжнародних інститутів спонукатимуть світове співтовариство приєднатися до новоствореної організації? Але реакція виявилася досить стриманою і обережною з огляду на те, яку саме організацію пропонує Д.Трамп.
Рада миру як чинник геополітичної турбулентності
Оцінюючи зміст і характер Статуту Ради миру, стає зрозумілим дистанціювання від цієї інституції провідних країн світу і міжнародних установ. Зокрема, на позачерговому засіданні Європейської ради лідери ЄС зазначили, що мають "серйозні сумніви щодо низки елементів статуту Ради миру, зокрема стосовно її мандата, управління та сумісності зі статутом ООН". Загалом таку реакцію можна пояснити наступними чинниками.
Де-факто нівелюється ключова миротворча функція ООН. Діяльність нової організації виходить за межі резолюції РБ ООН щодо створення Ради миру "як перехідної адміністрації" в Газі. Вже в преамбулі Статуту Ради миру наголошується на необхідності утворення "гнучкого та ефективного міжнародного органу з питань миротворчості". У ст.1 наголошується, що "Рада миру – це міжнародна організація, яка прагне сприяти стабільності, відновлювати надійне та законне управління, а також забезпечувати тривалий мир у районах, що постраждали від конфліктів або знаходяться під загрозою їх виникнення".
Тобто фактично виникає альтернатива "блакитним шоломам" ООН у вигляді нових миротворчих сил, зрозуміло, на базі військ США і під егідою Вашингтону, які можуть "розбудовувати мир" в будь-якому регіоні світу, так як це розуміє Д.Трамп. Тому що в Раді миру він має по суті необмежений вплив (про це нижче).
Відтак, Рада миру на чолі з Д.Трампом розгортатиме масштабну і фінансово затратну миротворчу операцію. При цьому варто додати, що США у 2025 р. урізали фінансування миротворчих операцій ООН ще додатково на 800 млн при поточній заборгованості у 1,5 млрд.
Рада миру підконтрольна персонально Д.Трампу і по суті є інструментом його політики на світовій арені. Статут Ради миру передбачає фактично пожиттєве головування Д.Трампа і необмежені повноваження. Зокрема, стаття 3.2 (а) визначає, що "Дональд Дж. Трамп обійматиме посаду першого Голови Ради Миру та окремо виконуватиме обов'язки першого представника США". А далі наголошується, що Голова завжди призначає наступника на цю посаду і заміна Голови може відбутися лише після добровільної відставки або внаслідок недієздатності. Голова Ради миру: а) на свій розсуд запрошує до участі в цій організації країни; б) скликає, коли вважає за необхідне, голосувальні засідання, схвалює порядок денний і прийняті Радою рішення; в) оголошує резолюції або інші директиви від імені Ради Миру; г) призначає склад Виконавчої ради. До речі цей склад вже сформовано переважно з найближчого оточення Д.Трампа; д) створює, змінює або розпускає дочірні організації; е) формує підкомітети та встановлює для них мандат, структуру та правила управління; ж) затверджує зміни до статуту Ради миру.
Іншими словами, Д.Трамп одноосібно контролює всю діяльність Ради миру, а лідерам країн-учасниць відводиться переважною мірою роль вдячних статистів.
Отже, створена нова, по суті альтернативна ООН, міжнародна миротворча організація, підпорядкована Д.Трампу, яка надала сама собі широкі геополітичні повноваження "встановлювати мир" в будь-якому регіоні світу. У цьому плані слід звернути увагу на наступні наслідки цієї американської ініціативи.
Перше. Міжнародна організація під "американською парасолькою" створена фактично поза рамками багатостороннього міждержавного партнерства, формалізованого у міжнародних установах і конвенціях. Раду миру можна образно порівняти з "демонтажною кулею" екскаватора, який руйнує будинок міжнародних організацій. При цьому виникає небезпека фрагментації світової системи міжнародних організацій на зони домінування великих держав. Отже, чому не може виникнути аналогічна миротворча організація, наприклад, в рамках ШОС?
Друге. Повний контроль над Радою миру з боку Д.Трампа виглядає проблемним фактором з огляду на суперечливу, непослідовну і малопрогнозовану політику американського президента. Чи можна виключати, що Рада миру вирішить, згідно з статутними завданнями, "відновити надійне та законне управління" у країнах Західної півкулі, наприклад, у Гренландії?
Третє. Створення Ради миру є певним викликом системі євроатлантичного партнерства. Політичний вплив Вашингтону може все більше концентруватися у Раді миру і відповідно зростатиме дистанціювання США від НАТО. Своєю чергою, участь у Раді миру окремих країн-членів ЄС розхитує спільну зовнішню політику Євросоюзу, підбурює внутрішню конфліктність і послаблює позиції ЄС на світовій арені.
Четверте. Нині важко прогнозувати навіть середньострокові перспективи Ради миру. З одного боку, у її складі зібрані країни з різними геополітичними орієнтаціями. А з іншого боку, формальний мандат наданий РБ ООН Раді миру завершується у грудні 2027 р. Водночас, очевидно, що подальше існування Ради миру значною мірою залежить як від настроїв господаря Білого дому, так і від внутрішньополітичних процесів у США. Отже, зовсім не риторичним є питання про діяльність цієї інституції після завершення нинішньої президентської каденції Д.Трампа.
Європейський шлях до миру
У широкому сенсі появу Ради миру можна вважати як тенденцією зміни геополітичних реалій, так і передвісником формування іншого світоустрою, де пануватиме право сили і півкулі поділятимуться на зони домінування супердержав, які не підпорядковуються жодним обмеженням; де світова рівновага забезпечуватиметься залаштунковими угодами (deals) великих гравців стосовно суверенітету, територій, ресурсів малих країн, які "не мають на руках карт".
Схожі похмурі сценарії описують автори згаданої мюнхенської доповіді. Про небезпеку такого розвитку подій наголошували світові лідери на нещодавніх форумах в Давосі і Мюнхені. Зокрема, про такий імовірний сценарій говорив прем’єр-міністр Канади М.Карні у своїй історичній промові в Давосі. Але важливішім є його заклик до об’єднання "середніх" країн, які на фоні конкуренції супердержав не є безсилими. На думку канадського прем’єра, "середні" держави "здатні побудувати новий порядок, що враховує наші цінності, серед яких повага до прав людини, сталий розвиток, солідарність, суверенітет і територіальна цілісність різних держав". Тобто в широкому сенсі ідеться про утворення коаліції демократій на базі спільних цінностей та інтересів для протистояння свавіллю авторитарних держав, у т.ч. агресивній політиці російського імперіалізму. Зокрема, праобразом такого альянсу може бути "коаліція рішучих".
Очевидно, що ініціатором і фундатором такого геополітичного проєкту має бути ЄС, який нині є єдиним колективним світовим центром захисту і просування ліберально-демократичних цінностей, справедливих і рівноправних відносин між державами. Але така глобальна цивілізаційна місія Європи в нових світових реаліях імовірна за умов форсованого перетворення Євросоюзу на самодостатнього авторитетного і впливового світового гравця.
Повний текст статті розміщений на сайті Центру Разумкова