ДАХ является проектом о связях, позволяющих жизни продолжаться, несмотря на геноцидальную войну России – комиссар павильона Украины на Венецианской биеннале
Интервью с комиссаром павильона Украины на 19-й Международной архитектурной биеннале (Biennale Architettura 2025: Intelligens. Natural. Artificial. Collective), креативным директором Украинского института Татьяной Филевской
Текст: Оксана Гришина
(текст интервью подается на языке оригинала)
- Павільйон України представляє на цьогорічній архітектурній бієнале виставку DAKH (ДАХ): Vernacular Hardcore. Наскільки важлива для нашої державі участь у цій події за поточних політичних умов?
- Венеційська бієнале - це саме про практику державної репрезентації. Держави представляють свої національні павільйони, вони опікується ними, організовують процес. Навіть якщо держави делегують ці повноваження інституціям, кураторам, створені проєкти озвучують певну позицію держави.
Український інститут займається культурною дипломатією, це наше основне завдання й місія. І від початку заснування Українського інституту ми пропонували, щоб він виконував роль комісара на бієнале, але цей рік - перший, коли ми задіяні в архітектурній бієнале саме в цій ролі, бо в попередні роки ми робили лише публічну програму. Цьогоріч проєкту в принципі могло не бути, тому що актуальні інші пріоритети. Для Міністерства розвитку громад та територій, яке відповідає за представлення України на архітектурній бієнале, це був рік боротьби за збереження інфраструктури, енергетики і так далі. Це були завдання на виживання в країні, а завдання представлення, репутаційної роботи за межами України, на жаль, не було в пріоритетах. Ми фактично в останню хвилину "вписалися", це вже був справді виклик, ризик-менеджмент - зробити експозицію за декілька місяців. Але ми не мали права пропустити участь у бієнале в тій ситуації, в якій країна перебуває, тим більше в контексті того, що в Римі цього року відбудеться конференція з відбудови. Зараз дуже важливо, щоб наше слово було присутнє, щоб позиція була озвучена. Тому що четвертий рік війни, ми вже не на перших шпальтах, ми вже не маємо такого рівня інтересу та підтримки, який був у 2022-23 роках, чи навіть ще в 24-му. Вкрай важливо постійно нагадувати й просувати свою позицію, за нас це ніхто не зробить. Дуже важливо бути представленими на ключових подіях, якою є Венеційська бієнале.
- Про що проєкт DAKH (ДАХ): Vernacular Hardcore? Як він розкриває тему бієнале (Intelligens. Natural. Artificial. Collective - Інтелект. Природний. Штучний. Колективний)?
- ДАХ - це багатошарова історія. В ньому є шість елементів з великою конструкцією символічного даху у вигляді стріхи в центрі. Авторка цієї роботи - Богдана Косміна, яка є однією із кураторок павільйону разом із Міхалом Муравським та Катериною Русецькою. Богдана у створенні цього об’єкту надихалась роботою своєї бабусі Тамари Косміної (з її ШІ аватаром можуть поспілкуватись відвідувачі павільйону) та матері Оксани Косміної, які з 1960-х років збирали в етнографічних експедиціях матеріали про українську архітектуру для досі не опублікованого атласу. Частина архіву, яким опікується родина, також представлена в експозиції. Ми можемо побачити традиційну архітектуру, зокрема дахів, у південних областях України. І тут включається сучасний контекст, адже частина цієї архітектури для нас втрачена назавжди через російське вторгнення. Ще одна частина виставки розповідає про волонтерські ініціативи, що допомагають швидко ремонтувати житло після російських атак, а серія фотографій Євгенії Білорусець звертає увагу на невидиму працю комунальних служб Миколаєва, які постійно відновлюють інфраструктуру, щоб життя тривало.
ДАХ - це проєкт про зв’язки, що дозволяють життю тривати попри геноцидальну війну Росії. Він про це відчуття даху над головою, як ми часто називаємо дім, що дає об’єднання спільноти заради майбутнього.
- Як обиратимуться проєкти наступного разу, адже системне завдання репрезентації точки зору України можна вирішити саме системним підходом, а не, скажімо так, щоразу екстремальним?
- Безперечно. Ми, власне, з такою умовою й погоджувалися долучитись, що це не одноразова акція. Ми домовились, що Український інститут буде комісаром принаймні трьох проєктів - цьогорічного та ще двох. Тому для нас дуже важливо, щоб процес відбору концепцій та створення павільйону став прозорим, зрозумілим і нарешті системним, з правильними таймлайнами. І, власне, відразу після відкриття павільйону ми почнемо розробляти саму процедуру, орієнтуючись на кращий досвід інших країн і ті практики, які Український інститут вже має. Адже більшість наших проєктів реалізована через конкурси, в нас є якісні напрацювання.
Отже, ми розробимо процедуру, яка включатиме дворічний цикл. Перший рік - оголошення конкурсу, відбір, визначення проєкту-переможця. Ще рік для того, аби підготувати належним чином виготовлення проєкту, щоб був час для пошуку коштів, для належних комунікацій, підготовки, всього необхідного. Звичайно, такого формату проєкти, як на бієнале, неможливі за три місяці (як цьогоріч зробила Україна), - вони готуються хоча б рік. Цього року ми всі пішли на свідомий ризик і дуже виснажилися, хоча результат і виправдав усі очікування. Але так не повинно відбуватися постійно, нам треба мати достатньо часу та ресурсів для належної підготовки.
- Щодо фандрейзингу - сама ця ідея буде вкладена в систему реалізації проєктів?
- Бієнале – це велика розкіш для всіх. Навіть найбагатші країни, представлені тут, всі реалізують проєкти завдяки фандрейзингу. Країни шукають грантове, донорське, спонсорське фінансування, це можуть бути різні джерела. Зайдіть, подивіться на сайти будь-якого павільйону – британського, французького, німецького, в них десятки партнерів. Одні роблять мерч, другі комунікації, треті фінансують приїзд авторів і так далі. Так було завжди, і жодна країна не робить це з однієї кишені. Навіть найбагатші країни, за винятком, можливо, деяких авторитарних, де це становить частину загальної політики. Але це неможливо в Україні, адже ми демократична країна, нам такі підходи взагалі не властиві. Ми про спільноту, про згуртованість, про спільні цінності. І тут важлива участь і включеність багатьох стейкхолдерів. Цього року ми вдячні нашим друзям, співкомісарам проєкту Ribbon International, які дуже оперативно підтримали проєкт і профінансували левову частку витрат. Але також маємо підтримку від UNESCO, МХП, нам дуже допомогли італійський друг Роберто Б’янконі та коло локальних партнерів. Через стислі терміни виділити бюджетне фінансування було неможливо.
- Які основні меседжі представляє Україна в рамках бієнале?
- Цьогорічна виставка Intelligens. Natural. Artificial. Collective досліджує декілька тем, переосмислює вплив людини й технологій на середовище. Це теми, пов'язані з штучним інтелектом, з циркулярною економікою, екологічними підходами тощо. Нам дуже важливо показувати, як Україна відбудовується в процесі російського вторгнення на основі з нових підходів, кращих, ніж були. І дуже багато технологій, інноваційних підходів тестуються й створюються саме в Україні. Адже насправді з часів Другої світової війни в Європі не було руйнації такого масштабу. Росіяни стирають цілі села, в нас зникають цілі спільноти, в нас відбулася найбільша в Європі екологічна катастрофа за останні десятиліття. Знищення Каховської дамби і втрата екосистеми, яка існувала багато десятиліть, справить величезний вплив, наслідки якого масштабуватимуться досить довго, ми ще просто цього не усвідомили. Але, з іншого боку, це спонукає переосмислити зв'язок між людиною та індустріальними процесами й природою.
Зараз, крім українського національного павільйону, на бієнале представлені ще кілька українських проєктів. Є в основному кураторському проєкті (ReThink, про використання ШІ для аналізу руйнувань - ІФ-У), також представлено п’ять проєктів (візії відновлення Ізюму, Маріуполя, дослідження Одеси від ХША та річки Дніпро, а також проєкт побудови шкільних укриттів - ІФ-У) у французькому павільйоні. Один з них - про дослідження річки Дніпро, про її природу, екологію, історію індустріалізації, заселення, соціальний та культурний пласти. Це дослідження розкриває всі аспекти в історичній перспективі, під кутом різних підходів. А потім на основі цих досліджень, розробляються пропозиції, як можна відновити цю частину Дніпра після катастрофи. Не факт, що треба просто відбудовувати назад. Зараз зовсім інші часи, інші потреби, ми змінилися, і нам треба переосмислити, а не просто за інерцією відтворити те, що колись там було.
Отже, всі українські учасники показують на бієнале, що наша країна, яка перебуває в цій геноцідальній війні й продовжує виборювати своє право існування, своє майбутнє, свободу й гідність, паралельно ще відбудовується, шукаючи найкращі інноваційні підходи. І це дуже круто, що ми спроможні, незважаючи на цей тиск, цю екзистенційну загрозу, продукувати креативні підходи, нові рішення. Це неймовірно, як це все поєднується, звідки ця сила. Але це має бути озвучено та показано, інакше ніхто не побачить. Тому дуже класно, що цьогоріч є багато українських учасників, і що це не тільки національна представленість, але й кураторський пошук. Тому що проєкт ReThink потрапив через самого куратора Карло Ратті, проєкти у французькому павільйоні - через французького архітектора та співкуратора павільйону Мартана Дюплантьє, який задіяний у відбудові, і включений у процеси підтримки України. Таким чином Україна демонструє різні візії, об’ємну історію.
- А в цілому які завдання зараз найактуальніші для культурної політики, яку впроваджує Український інститут?
- Головним завданням залишається пошук сталої співпраці. Ми вже 7 років працюємо і бачимо, як змінилося ставлення до України, української культури. Ми бачили, як до повномасштабного вторгнення нам було дуже складно відкривати якісь двері і переконувати в тому, що українська культура варта уваги. 2022-2023 роки – це був час екстремальної, надзвичайної зацікавленості Україною, але більше з точки зору солідарності, емпатії, співчуття. Це бажання щось зробити для України, підтримати ми бачили на рівні всіх країн, всіх континентів та кожної інституції. Але це була така одноразова реакція на велику трагедію, на величезне страждання і горе. І люди емпатували, хотіли нас якось підтримати. Але після того більшість перейшла до етапу business as usual, адже є у світі інші трагедії, інші теми, які є для них першочерговими.
Наша задача - "конвертувати" ось цю одноразову увагу до України в сталу співпрацю.
Важливо, щоб Україна не лише одноразово потрапила на якийсь майданчик чи до якоїсь інституції, важливо, щоб нас чули не тільки тому, що ми нація, яку намагаються повністю знищити, а через те, що в нас цікава культура, самобутня, варта уваги, що в нас справді багато креативного потенціалу.
- Чи вдається змінювати це відношення і наскільки?
- Це багато роботи, яка вимагає багаторічної залученості людей та ресурсів, планування бодай на кілька років наперед і обов'язково наявність тих, хто постійно з цим працює. Ти не можеш вибудовувати зв'язки, якщо з нашого боку нікого немає, хто може просто вчасно відповісти на імейл або приїхати на запрошення на якусь подію. Або якщо людина не може спілкуватися іноземними мовами або не знає сфери…
Культурні відносини, впізнаваність, видимість в культурній сфері – це терпіння, тривалі зв'язки і довіра, яка вибудовується в результаті того, що ви зустрічаєтеся, спілкуєтеся, що у вас є спільний досвід, спільні інтереси, що ви можете десь зустрітися і просто знайти чи напрацювати якісь ідеї для спільної роботи. Це не виникає просто з холодних імейлів.
- Чи є з нашого боку розуміння потреби у сталому підході?
- Я бачу тут дві тенденції. З одного боку, є, звичайно, на рівні політичних заяв, декларацій розуміння цього. Ми бачимо, що культура, культурна дипломатія входить до десяти тез про досягнення сталого миру. Ми чуємо заяви міністра культури, який говорить, що культура – це питання національної безпеки. Ми чуємо ці слова, але для того, щоб це стало реальністю, одних лишень заяв мало – їх треба підкріпювати ресурсами та реальними кроками. Це мають бути бюджети, кошти, інституції, програми, команди.
- Такі як бодай оцифровка музейних колекцій та архівів?
- Саме так - реальні дії. Тому що одних слів, що культура важлива, – недостатньо. Тому що культура – це ще й люди, інституції, твори, колекції, об'єкти і тощо. І це все не може існувати святим духом та стурбованістю. Це все вимагає грошей, знань, турботи, піклування. Мають бути люди, які знають, як доглядати з цими творами, як будувати інституції, як розбудовувати зв'язки. Ці люди мусять щось їсти, і вони повинні розвиватися професійно.
- Чи бачите ви більш свідомий підхід до культури з точки зору бізнесу та громадянського суспільства?
- Я бачу на рівні українського суспільства чітку зміну ставлення і поведінки стосовно культури. Ми зараз спостерігаємо, як в Україні під час війни та ненайкращого економічного стану з'являються українські книгарні та нові українські видавництва. Люди відкривають галереї, збирають нові колекції. Це те, що підтверджує, що культура – не просто про щось надлишкове, а що це для людей суперважливо, бо допомагає їм зрозуміти, хто вони, за що вони і про що ми всі. І це дуже справжнє.
Це свідчить про те, що в суспільстві змінюється ставлення, яке вибудовувалося десятиліттями радянської влади, про те, що культура – це якась декоративна штука.
І ми це напрацьовуємо, бачимо, як змінюється живе ставлення до культури прямо тут і зараз. Це напрочуд класно спостерігати.
Я говорила про політичні декларації. Але є реальна, справжня зміна, що відбувається в суспільстві. Тому мені здається, що вже сталося перемикання від просто заяв – на режим дії, від політичних декларацій - на конкретні кроки. Причому це відбувається не тільки у "культурній бульбашці", яка, власне, завжди задіяна в цій сфері, а й у значно ширшому колі суспільства. Зайдіть у Києві до книгарні "Сенс" - спробуйте купити квитки на виставу в театр. Це і є речі, які говорять, що культура справді важлива для суспільства.
- І все ж таки про ресурси, які підживлюють мистецтво та креативні індустрії. Яка участь держави? Де може бути допомога бізнесу?
- Є речі, які держава має обов'язково дофінансовувати і підтримувати. Це ті сфери, які допомагають нам розвиватися, експериментувати, щось нове знаходити, а також збереження та дослідження спадщини. Є пошук власної ідентичності, є проекція нашої культури назовні і розмова зі світом.
На мою думку, те, що стосується потенціалу внутрішнього - Український культурний фонд, Український інститут книги, ті ж самі ініціативи, які допомагають фінансувати кіно – вже вибороли певну сталість, і ми це бачимо за непоганими бюджетами цих інституцій у 2025 році.
Те, що стосується культурної дипломатії, - тут ми ще боремося (Український інститут має цього року найменший бюджет від держави за всі роки існування). Тому що, по-перше, є (у суспільстві) таке відчуття, що гроші повинні залишатися в країні. А коли ми веземо кудись в Лондон, Венецію, Париж українську культуру, за це повинні платити іноземці. І тут є певний конфлікт. Тому що, з одного боку, ми розуміємо, що витрачати великі кошти, щоб показати в Лондоні чи в Парижі українське мистецтво чи українську виставу, – наразі розкіш, яку ми не можемо собі дозволити, тому що нам треба платити за дрони, нам треба ремонтувати будівлі, лікарні тощо.
У нас дуже багато є потреб всередині - і це поза сумнівом. Однак, з іншого боку, вже три роки іноземці платили за нашу репутацію, культурну дипломатію, тож час показувати Україні, що нам це теж важливо, бо не можуть тільки вони бути зацікавлені в тому, щоб у нас була репутація. Український інститут відкрив філії за допомогою партнерів, нам допомагали американські фонди, Французький інститут, німецький Інститут Гете. Іноземці вже довели, що їм українська культура потрібна. Втім українська держава теж повинна розуміти, що наша впізнаваність і репутація - це наша відповідальність.
