Министр по делам громад, территорий и внутренне перемещенных лиц (Минрегион) Украины Виталий Безгин в интервью агентству "Интерфакс-Украина" рассказал об основных вызовах и системных задачах, стоящих перед вновь созданным министерством
Текст: Оксана Гришина
(текст подается на языке оригинала)
– Сильна держава має сильні спроможні громади. Одним з факторів, завдяки якому нам вдалося встояти 22-го, є спроможні громади. Як ви гадаєте, під час війни вплив громад посилюється чи знижується?
– Посилюється. Але давайте спочатку про 2022 рік. Я переконаний, що однією з причин, чому ми вистояли, поряд зі стійкістю Збройних Сил і позицією президента України, стала наша модель управління на місцях. Громади були достатньо спроможними, щоб самостійно ухвалювати рішення, діяти відповідно до ситуації й не чекати вказівок згори. У критичні моменти це давало нам головне – швидкість і здатність реагувати там, де це було потрібно просто зараз. Багато хто говорить, що воєнний стан посилює централізацію. Я з цим не згоден. Так, під час війни окремі процеси потребують вертикального контролю. Але відмотати децентралізацію назад уже неможливо. Громади стали фінансово спроможнішими й політично суб'єктнішими. До того ж децентралізація – частина нашого євроінтеграційного треку. Щодо військових адміністрацій, то ще у квітні 2022 року законодавство про воєнний стан, навпаки, змінили так, щоб посилити позиції місцевого самоврядування.
– Які завдання з посилення компетенцій на місцях ви бачите першочерговими?
– Компетенції залежать від кадрів. Це ключовий виклик на місцях, тому ми маємо системно, на рівні держави, готувати кадри. Особливо ті, які залучають фінансовий ресурс в території. Влітку в Україні набув чинності закон № 4887-IX щодо надбавок таким працівникам, основна частина його почала діяти з 23 вересня 2026 року. Зараз ми ініціюємо програму з підготовки тисячі проєктних менеджерів. Наша логіка полягає в тому, що ця програма має бути під державною парасолькою за донорські кошти, при цьому проєктні менеджери мають відпрацювати в конкретній територіальній громаді, яка їх делегувала на підготовку.
– Сама підготовка буде концентрована, де-факто це модулі, які займуть декілька тижнів?
– Але вона буде практична, навчання проводитиметься на прикладі конкретних майбутніх проєктів громад. Паралельно ми плануємо зробити і онлайн складову з відповідним менторством. Нещодавно мав зустріч з Prometheus, щоб пробувати їх інтегрувати в цей процес.
– Ви сподіваєтеся, що такі курси посилять здатність громад знаходити ресурси?
– Я сподіваюся, що суттєво зросте кількість громад, які це вміють. Бо, відверто, якщо зараз ми подивимось, що та де Україна залучає, напевно, Львів та Івано-Франківськ збирають більше половини таких ресурсів.
– Як мають розвиватися горизонтальні зв'язки з громадами в країні й закордоном? Що наразі переважає – спільні проєкти чи можливість переманити спеціаліста?
– Як воно працює зараз? Якийсь форум, зустрілись голови громад, познайомились, потім сесії ухвалили рішення, підписали меморандум. До спільної реалізації проєктів доходить в кращому разі двадцять відсотків. В цьому й полягає проблема, ми ж хочемо стимулювати "перехід в реальність".
Чи переманюють спеціалістів? Звісно переманюють, особливо зі сходу на захід, – це конкуренція. Давайте чесно, якщо ми кажемо про регіональну політику в Євросоюзі, це теж океан дикої конкуренції. Це зараз, поки ми не там, нам зазвичай допомагають. Як тільки наш статус зміниться, ми претендуватимемо на ті самі фінансові ресурси, а отже, станемо конкурентами, не буде поступок, буде чиста жорстка боротьба. Зокрема з Польщею, яка найефективніше інтегрує ресурси у розвиток своїх гмін серед країн Центральної та Східної Європи.
– Якщо подивитись на деякі проєкти Interreg (ініціатива ЄC, яка фінансує транскордонне, транснаціональне та міжрегіональне співробітництво), то партнерство громад "несиметричне": умовно, в якомусь проєкті в галузі охорони здоров'я громада країни ЄС отримує сучасне обладнання, а наша – декілька тренінгів.
– Це можна, звісно, пояснити тим, що в кожного проєкту є свій бенефіціар, і він отримує більшу частину ресурсів. Але насправді все впирається, знов таки, у компетенції, вміння формулювати та відстоювати свої завдання. Це природно, це нормально. До 2025 року в його рамках була можливість лише для прикордонних з ЄС громад, тепер є можливість для всіх. Звісно, коли йдеться про прифронт, у них немає часу, ресурсу, людей тощо, але вікно можливостей все одно відкрите. Де факто Interreg дуже гарний інструмент підготовки до ЄС, тренувальний майданчик. Ті, хто пройде цей етап, будуть конкурентоздатнішими.
– Повертаємось до наших ресурсів для громад. Які зміни очікує Держфонд регіонального розвитку (ДФРР)?
– ДФРР всі ці роки це просто рядок в держбюджеті. Ми хочемо його зробити інституцією. Така пропозиція від міністра може здаватись дивною, але я вважаю, що фонд треба вивести з-під Міністерства в окрему інституцію. Моя логіка полягає в тому, що в майбутньому джерелами його наповнення можуть бути не лише державні кошти, але й грантові кошти, партнерські програми, а фінансування з нього можна буде отримувати не тільки на "тверді" проекти, а й, наприклад, кредитувати маленькі громади, які не мають власних обігових коштів для роботи безпосередньо з такими європейськими програмами й фондами як Interreg. Чому це важливо? Наразі гроші є відсікаючим фактором. Маленька громада, на відміну від Львова, не має обігових коштів. Але в більшості випадків з європейськими інституціями передбачена післяплата. Реалізував проєкт за свої, відзвітував, тобі компенсували 90% бюджету проєкту. Немає обігових коштів – не можеш реалізувати. Диспропорція між громадами зростає.
Отже, я бачу ДФРР в майбутньому як автономну інституцію. І тут ми впираємося в наступний крок – в стратегічне планування і в те, чи є надзв'язок між стратегічним плануванням та реальними проєктами. Раніше громада, щоб отримати державне фінансування, мала фактично вписати конкретний проєкт у свою стратегію. В результаті стратегічні документи перетворювалися на перелік об'єктів, під які хотіли залучити кошти. З переходом до публічних інвестицій проблема до кінця не зникла. DREAM – хороший інструмент, але коли в системі понад 20 тис. проєктів на 14,5 трлн грн, виникає питання – це інструмент визначення пріоритетів чи просто сховище проєктів? Моя логіка: стратегії громади, регіону й держави мають бути синхронізовані. Державні кошти повинні йти на проєкти, які відповідають цим спільним пріоритетам. Особливо зараз, коли ресурс катастрофічно обмежений. Якщо одночасно є дефіцит державного й місцевого бюджетів, кожна інвестиція має проходити простий тест на те, наскільки вона справді пріоритетна саме зараз. І це питання не окремого проєкту, а системи планування загалом.
– Але все-таки, що буде наступного року в ДФРР?
– Оскільки ми нарешті розподілили громади за функціональними типами, будемо намагатися впроваджувати підхід "за кошиками". Зараз при розподіленні враховується пропорція населення, відповідно до якої є квота щодо суми (70% обсягу ДФРР, залежно від чисельності населення регіону; 30% – залежно від рівня податкоспроможності місцевих бюджетів). Ми хочемо запровадити підхід за функціональним типом територій. Розглянемо, наприклад, Херсонську область. Населення зменшилось, отже, доступна маленька сума на проєкти. Але це ж не означає, що в них немає потреб. Вони є – і на укриття, і на освіту, і на забезпечення людей... Тому мінятимемо підхід – як з точки зору рамки, так і з точки зору порядку використання коштів, якщо на це будуть кошти в бюджеті, звісно. Весь процес зміни правил маємо пройти до весни, щоб у громад був реальний шанс реалізувати свої проєкти.
– Зараз ви вже збираєте проєкти?
– Ми вже провели засідання комісії. Ключові критерії відбору – висока готовність проєктів і спроможність громад профінансувати більшу частину робіт власним коштом. Але навіть громади з такими проєктами зараз взяли паузу, бо не мають розуміння, чи буде в державному бюджеті ресурс для співфінансування. І це зрозуміло: поки ми не можемо гарантувати наявність цих коштів.
– Які інструменти формування та наповнення фондів соціального житла можуть бути передбачені новою редакцією закону "Про соціальне житло"?
– Ми працюємо над відповідним законопроєктом і пропонуємо відмовитися від підходу, за якого соціальним є лише те житло, яке держава чи громада побудували за бюджетні кошти. Новий підхід передбачає використання різних механізмів, щоб соціального житла ставало більше. Законопроєкт передбачає формування соціального житла шляхом нового будівництва, реконструкції житлових і нежитлових будівель, придбання готового житла, залучення житла інших власників за відповідними договорами.
Важливим нововведенням є створення інституту оператора соціального житла. Це дозволить професійно управляти фондом, забезпечувати його утримання та постійно збільшувати обсяг житла. Передбачаємо також можливість залучення приватного капіталу та міжнародних інвестицій, зокрема через механізми публічно-приватного партнерства. Тобто громада не обов'язково повинна самостійно фінансувати весь проєкт – важливо створити механізм, за якого до формування фонду можуть долучатися різні джерела та партнери.
Окремий принцип – фінансова сталість системи. Кошти від оренди соціального житла мають повертатися в систему та використовуватися для утримання, розвитку й створення нового житла. Саме на це спрямований механізм револьверного фонду. І тут практичний момент: є соціально вразливі верстви населення, для яких має бути побудований, створений фонд соцжитла. Але коли в нас немає реальної верифікації наявного фонду, в хорошому чи поганому стані, який можна добудувати, полагодити або просто перевести в інші рамки, то чи правильно ми робимо, плануючи залучати та витрачати мільярди на будівництво нового?
– Верифікацію мали провести, наскільки я пам'ятаю, минулого року. Цифрова система обліку соцжитла, яку планують запустити у цьому році, буде загальнодержавною чи все-таки на рівні муніципалітетів?
– Соцжитло напряму впирається в питання реєстру інвентаризації фондів під потребу ВПО, яка, на превеликий жаль, не була зроблена вчасно. Ми хочемо цей етап завершити, без релевантних даних ми просто розпорошуємо дефіцитні ресурси, і це неправильно. Спершу треба розуміти загалом, що і де є. В цілому в нас у більшості сфер існує велика проблема з реальними верифікованими даними… Добре, що ми знаємо, що громад 1469 (сміється). Тож влітку 2027 року очікуємо запуску цього реєстру житла для ВПО, вже наповненого даними та "зшитого" з базою даних ВПО. Нагадаю, в підпорядковування нашого міністерства з кінця жовтня переходить і база даних по ВПО. Цей цифровий облік буде не муніципальною, а загальнодержавною інформаційно-аналітичною системою. Перелік соціального житла законопроєкт прямо визначає як складову Єдиної інформаційно-аналітичної житлової системи. Водночас це не означає централізації управління житлом у столиці. Громади залишаються ключовою ланкою системи: вони управляють житлом, приймають рішення про його надання, а інформація про об'єкти та їх використання інтегрується в єдину державну цифрову систему.
Отож, повертаючись до фінансування проєктів соцжитла, ми потребуємо актуальних даних щодо потреб, верифікованих за окремими категоріями, окремими чергами. Нагадаю, що не у всіх категоріях виникають черги. Паралельно треба ідентифікувати наявне житло, зрозуміти, який формат якого фінансування потребує. Давайте чесно, більшість проєктів соцжитла потребують залучення міжнародних коштів, а вони готові йти під зрозумілу систему.
– Система соцжитла поки незрозуміла і на внутрішньому ринку.
– Але вже є кейси, як те ж "єВідновлення", система якого зрозуміла для всіх. І з урахуванням таких прозорих програм простіше вести перемовини з міжнародними інституціями. Якщо пілотні проєкти покажуть свою ефективність, воно матиме сенс. Соціальне житло потребує довгострокової фінансової моделі, тому ми не можемо розраховувати лише на кошти державного бюджету та ресурси громад, залучатимемо міжнародну допомогу та інвестиційні інструменти. Уже зараз працюємо з Європейською комісією, Європейським інвестиційним банком, Світовим банком, ЄБРР та іншими партнерами над формуванням фінансових механізмів для житлових проєктів. Один із конкретних прикладів – пілотний проєкт створення соціального житла на EUR100 млн у співпраці з ЄІБ та Європейською Комісією. Йдеться про відпрацювання моделі, яку можна буде масштабувати.
– Є достатньо успішні проєкти, коли житлове питання ВПО бере на себе бізнес паралельно з релокацією співробітників.
– Це найбільш правильний підхід, тому що релоковане підприємство зацікавлене, крім переміщення самого устаткування, перевести працівників і забезпечити їм нормальне житло. Бізнес це робить, бо він це розуміє. Маємо завдання вирішити це питання на державному рівні. Люди, які вагаються, чи їм евакуюватися, мають отримати відповіді на свої питання – де є потреба саме в спеціалісті його фаху, де жити, де будуть вчитися діти тощо... Наше завдання як міністерства – мати актуальні профайли громад у розрізі потреби, спеціалізацій тих чи інших громадян.
– У світі соцжитло – це все ж муніципальна історія. Чи в Україні є завдання зробити загальнодержавний формат?
– Я вважаю, що це муніципальна історія. Держава – арбітр, який створює загальні рамкові вимоги. Муніципалітети краще знають людей, можливості та потреби власної громади. Зараз той, хто надає преференції, створює умови для ВПО, має переваги. Тому що, давайте чесно, переїзд робочих рук – це потенційне наповнення податками, активний бізнес тощо.
– Ви навели приклад "єВідновлення" як зрозумілої для донорів кампанії.
– "єВідновлення" потребує належного та стабільного фінансування всіх компонентів програми – компенсацій за пошкоджене й знищене житло, а також підтримки ВПО з тимчасово окупованих територій. Сьогодні програма фінансується з державного бюджету та за рахунок позик міжнародних партнерів, зокрема Світового банку й Банку розвитку Ради Європи. У нас зараз забюджетовано в проєкті на наступний рік 11,5 млрд грн, у поточній ситуації це хороша цифра. Сподіваюся, що це будуть кошти не на папері й ми зможемо використати їх у повному обсязі.
– Загальна сума потреб України на відновлення та відбудову на найближчі 10 років становить $588 млрд, згідно зі звітом RDNA5 станом на кінець 2025 року. Цей рік, на жаль, ще збільшить суму необхідного. Який обсяг чинного портфеля програм і проектів регіонального розвитку та відновлення, що фінансуються за рахунок міжнародної допомоги? Чи можете сказати, наскільки портфель міжнародного фінансування може зрости цього року?
– Ми однозначно бачимо інтенсифікацію ударів, тому потреба зростатиме. Якщо ми візьмемо до уваги цей рік, то на пріоритетні потреби необхідно було понад $15 млрд, на початку року підтверджене фінансування становило близько $5,8 млрд. Тобто розрив між потребами та доступним ресурсом залишається значним.
Один з ключових напрямів роботи Мінрегіону – залучення міжнародного фінансування безпосередньо в громади та регіони: житло, муніципальну й соціальну інфраструктуру, енергоефективність та стійкість. Спільно з Європейським інвестиційним банком реалізуються Надзвичайна кредитна програма для відновлення України, Програма відновлення України та Програма відновлення України ІІІ, що формують портфель обсягом EUR740 млн. Через ці інструменти фінансуються конкретні проєкти громад – відновлення та модернізація закладів освіти й охорони здоров'я, об'єктів житлово-комунальної та іншої соціальної інфраструктури. Окремим напрямом співпраці з ЄІБ є енергоефективність громадських будівель – EUR100 млн кредитного та EUR7 млн грантового ресурсу. Крім того, з KfW реалізується програма "Енергоефективність у громадах" обсягом EUR25,5 млн. Разом з ЄБРР запроваджено новий інструмент Resilience для підвищення стійкості громад та муніципальної інфраструктури.
Для нас важливо, що міжнародні партнери змінюють підхід – від фінансування окремих об'єктів до комплексних програм, які дозволяють не просто відбудовувати зруйноване, а модернізувати інфраструктуру та зменшувати майбутні витрати громад. Завдання Мінрегіону – вибудувати систему, де громада має якісний пріоритезований проєкт, міжнародний партнер – зрозумілий механізм фінансування, а держава – прозору систему координації та управління публічними інвестиціями.
– Програма уряду передбачає запровадження у 2027 році прямого фінансування територіальних громад через міждержавні угоди (G2G). Чи є вже кейси, які реалізуються? Ви бачите майбутнє саме в розширенні мережі міжнародних партнерств регіонів і територіальних громад?
– Україна вже має досвід використання міждержавних механізмів фінансування відновлення. Зараз стоїть завдання масштабувати їх для проєктів регіонів і громад. Такі механізми передбачають міжурядову угоду, яка визначає обсяг фінансування, пріоритети та умови використання коштів. Підтримка може надаватися у формі грантів або пільгового фінансування на конкретні проєкти відновлення – обладнання, технології, роботи та послуги. Особливістю багатьох таких механізмів є те, що фінансування одночасно сприяє залученню технологій та експертизи країни-партнера. Відповідно до умов конкретної міжурядової угоди постачальниками обладнання, технологічних рішень або виконавцями робіт переважно виступають компанії країни, яка надає фінансування, часто у партнерстві з українськими підприємствами. Таким чином, G2G-механізм поєднує підтримку відновлення України з економічною та технологічною співпрацею між країнами.
Є досвід, який в Україні реалізовувала Франція (Фонд підтримки критичної інфраструктури та пріоритетних галузей економіки України, або "Фонд Україна"): перший транш EUR200 млн в 2025 році, другий – EUR71 млн в лютому 2026 року. Це десятки проєктів, які вже безпосередньо реалізуються у тергромадах. Нещодавно відбулася зустріч з представницею президента Макрона, де ми обговорювали можливості продовження цих програм. Вони в принципі зацікавлені. Я наводжу приклад Франції, оскільки він трохи відрізняється від інших, які здебільшого мають характер патронату, коли держава обирає регіон чи місто й безпосередньо допомагає відновлюватися (Данія – Миколаївщині, Естонія – Житомирщині, Бельгія – Чернігівщина): там є проекти, які успішно реалізуються, і це чудово, а наша роль, на мою думку, полягає радше в тому, щоб не заважати. Французький досвід важливий для нас як модель, яку можна масштабувати: держава та країна-партнер визначають фінансовий ресурс і правила його використання, регіони та громади формують потреби і готують проєкти, після чого відібрані проєкти отримують фінансування та переходять до реалізації.
Запровадження у 2027 році механізму прямого фінансування проєктів територіальних громад через G2G ми розглядаємо не як створення абсолютно нового інструменту, а як систематизацію та розвиток уже напрацьованих моделей міждержавної співпраці. Наше завдання – зробити цей механізм доступним для громад, забезпечивши водночас якісний відбір проєктів, їх відповідність стратегічним пріоритетам розвитку територій та єдиним правилам управління публічними інвестиціями.
– Розкажіть про концепт "мостів довіри", прямих партнерств українських громад з громадами країн перебування наших співвітчизників. Які регіони можуть стати пілотами цієї програми?
– Хочемо трансформувати міжнародні партнерства громад у "Мости довіри" – пов'язувати українські громади з громадами тих країн, де сьогодні живуть українці й використовувати ці партнерства для підтримки зв'язку людей зі своїми громадами та майбутнього повернення. Розпочнемо з двох країн з високою концентрацією українців переселенців – Польщі та Німеччини. Польща до того ж є країною, де, напевно, найбільша кількість партнерств з нашими громадами. Безумовно, це так само й про управлінські та політичні процеси.
Наша першочергова вигода – в адвокації українських інтересів на їх території. Логіка полягає в тому, щоб сконцентруватися громадах та гмінах з найбільшою кількістю працівників-вихідців з тієї чи іншої території. Необхідно, щоб міста взаємодіяли між собою. Польська муніципальна влада дуже прагматична. Польща загалом дуже прагматична країна. Я переконаний, що коли ми взаємодіємо на горизонтальному рівні, то зменшуємо ризики, пов'язані з політичними коливаннями на рівні загальнодержавному. З будь-якою країною – з Польщею, з Угорщиною. Це дуже яскраво видно на прикладі Угорщини. Коли Орбан був на посаді прем'єр-міністра, на горизонтальному рівні в нас була прекрасна взаємодія з угорськими муніципалітетами, які переважно були проукраїнські.
Одночасно працюватимемо над профілями українських громад. Людина за кордоном має бачити не формальну сторінку на сайті, а зрозумілу картину того, куди вона може повернутися і що там на неї чекає.
– Вам дістався емоційно найболючіший блок – ВПО та прифронтові території. Розкажіть про першочергові завдання, вибудовування системи евакуації та подальшої адаптації ВПО.
– Першочергове завдання – вибудувати єдиний маршрут від евакуації до адаптації, житла і зайнятості. Сьогодні на кожному етапі є проблеми.
Тепер давайте покроково. Перший етап – підготовка до евакуації, базова проблема – відсутність інформації у громадян, які готуються до евакуації, куди їхати. Це викликає спротив, як наслідок – частина залишається під ракетними і дроновими ударами...
Другий етап – транзитні центри. Перша точка, куди привозять людей – Лозова на Харківщині, Херсонщина тощо, – вони переповнюються. Чому? Тому що наступна точка – місця тимчасового проживання, і тут є суттєва нестача місць. Найбільш гостра ситуація – для людей з особливими потребами.
Наступне питання – забезпечення житлом. Проблеми загальновідомі: брак фінансового ресурсу, відсутність, як правило, питання ВПО у стратегіях громад і відсутність зв'язку забезпечення житлом із забезпеченням робочих місць.
На кожному етапі має бути зрозуміло, хто відповідає за людину, які дані передаються і хто реагує, якщо маршрут дав збій. Саме на цьому підході базується сьогоднішня концепція "Єдиного маршруту ВПО". Евакуація, житло, робота, соціальні та медичні послуги мають працювати як один маршрут, а не як набір окремих різних програм.
Завдання Мінрегіону – синхронізувати процес, дані та відповідальність. Для цього потрібні нормативні зміни, цифровий обмін даними, чіткі повноваження громад і фінансування нових функцій. Ми хочемо змінити саму логіку підтримки наших співгромадян, які змушені були покинути домівки через війну: держава має бачити не окрему евакуацію, виплату чи місце в МТП, а весь шлях конкретної людини. Це важливий принцип людиноорієнтованості. Кінцевий результат – людина живе в безпечному, придатному й фінансово посильному житлі, має роботу або необхідну підтримку та інтегрована в громаду. І починати треба знов-таки з даних. У нас 4,6 млн громадян зі статусом ВПО, але у нас немає щодо них профілю потреб, і поки цього не буде, ми як держава не зможемо надавати цільову допомогу. Наприкінці жовтня нам передають базу ВПО, але ми зараз активно – дві команди Мінрегіону та Мінсоцу – працюємо на те, що цей перехідний період пройшов безболісно.
– У них вже є база, то які дані ви хочете додати?
– Так, у них є база, є кількість людей, в них є розуміння, вони здійснюють виплати. Але частина даних там неактуальні. Наприклад, там є людина, яка виїхала у 2022-му під час окупації Київщини, потім повернулася, живе у себе вдома. Всі, хто реєструвався як внутрішня переміщена особа ставав на облік. Вони досі в цьому статусі, бо немає державного механізму вилучення. Питання ось у чому: люди потребують різного рівня супроводу, повертаємося до головного принципу – людиноорієнтованість.
– Які громади прийняли найбільше ВПО?
– Трійка лідерів – Харківська, Дніпропетровська та Київська області. Але деякі дуже умовні. Не впевнений, що суха статистика з росту зареєстрованого ВПО релевантна для стратегій розвитку. Наприклад, більшість ВПО у Харкові – це люди з Харківщини. І якщо Харків чи Чернігів пропорційно прийняли стільки само ВПО, як Дрогобич чи Ужгород, це не означає, що вони зросли, – вони збалансувалися. Саме тому потрібні не сухі цифри, а профілі людей.
– Які практики, в яких громадах – ви ж аналізуєте житло, починаєте – вважаєте зразками, які потрібно масштабувати?
– Останнім часом всім розповідаю один приклад, який мене надихає. Це Брусилівська громада Житомирської області. Громада сформувала профіль потреб у працівниках, і туди заїхало понад тисячу ВПО, які здебільшого відповідають цьому профілю. Після цього громада звертається до міжнародних партнерів, каже: "Погляньте: у нас є робочі місця, є громадяни – є потреби в житлі". Знаходить естонських партнерів, які виділяють кошти. Естонський бізнес виготовляє модульне житло, привозить сюди. Наша держава своєю чергою будує інженерну інфраструктуру та укриття. Тут виграють усі: громада отримує житло для нових мешканців, Україна – готовий результат без значних витрат із державного бюджету, Естонія допомагає Україні, водночас кошти на виробництво залишаються в її економіці.
– Ми бачили в Ужгороді чудову школу, яку відкрив релокований бізнес. Як ви як Мінрегіон бачите з точки зору держави необхідність стимулювати такі проєкти, щоб бізнес інвестував у інфраструктуру?
– Головний бенефіціар релокації бізнесу – сама громада. Держава має створити зрозумілі правила, а завдання громади – запропонувати бізнесу умови, за яких він захоче працювати саме там. Це питання стратегічного розрахунку. Громада може дати пільгу на місцеві податки сьогодні, але натомість отримати підприємство, робочі місця і стабільні надходження ПДФО на роки. Тому тут не потрібен ручний режим з боку держави. ОВА супроводжують релокацію, а її швидкість та ефективність значною мірою залежать від того, наскільки якісно регіон і громада працюють із бізнесом.
– Ну а від міністерства рамкові умови?
– Я не вважаю, що Мінрегіон має втручатися в те, як та чи інша громада конкурує з іншою у релокації бізнесу. Ба більше, я не вважаю, що ми маємо втручатися у питання, хто де сплачує свої податки. У нас зараз сплата податку необов'язкова там, де здійснюється господарська діяльність, і там, де працюють працівники. Це справа бізнесу, це форма підтримки громади, з якої виїхав і громади, куди релокувався. Якщо громада гнучка та йде бізнесу назустріч, звісно, він працюватиме там. Тож в цьому контексті єдине, на мій погляд, де маємо втручатися, – це великі державні підприємства, які зареєстровані, наприклад, у столиці України. Я прихильник того, що їх варто на період воєнного стану перереєстровувати в прифронтових громадах, щоб в такий спосіб абсолютно легально підтримати їхній бюджет. Київ не збідніє.
– Громада зараз отримує 64% ПДФО. Чи вважаєте за потрібне збільшити частку?
– Ці цифри розподілення (64%) діють починаючи з бюджету 2021 року, вони отримані шляхом політичного консенсусу між центральною та місцевою владою на той момент. Вихідні умови в системі перерозподілу суттєво не змінилися. Ми досі не завершили чітке розподілення повноважень між рівнями врядування на законодавчому рівні. Тому змінювати нинішній баланс варто вже після того, як визначимо, хто за що відповідає і яким фінансовим ресурсом це забезпечується. Важливо, щоб кожне нове повноваження громад мало відповідне фінансове підкріплення.
Спочатку маємо на рівні закону чітко розмежувати повноваження місцевого самоврядування. Наступний логічний крок – відповідні зміни до Бюджетного кодексу. До цього моменту варто зберегти той баланс, про який домовилися у вересні 2020 року. Тим паче що погляди щодо бюджетного розподілу у парламенту та Мінфіну традиційно можуть відрізнятися.
– Але щороку з'являються додаткові фінансові зобов'язання громад, як-от цьогоріч дошкільна та позашкільна освіта.
– Так, це проблемний момент, який вийшов у бюджеті 2026 року. Але ж проблема не лише в тому, що це обтяження для громад, а в тому, що рішення щодо нього було ухвалено після того, як більшість громад затвердила власні місцеві бюджети, а потім отримали від уряду такий "подарунок". Звісно, виникає діра – громади не спроможні покрити всю цю потребу. І тоді що відбувається? Держава все одно організовує додаткову дотацію в 6,6 млрд грн і дофінансовує їх. Тобто у підсумку вона в цій ситуації вийшла на саму себе: сама себе обтяжила і сама ж частково компенсувала, щоб уникнути негативної політичної напруги з громадами.
– Розподіл повноважень – на якому етапі ми зараз?
– Від моменту Конституції 1996 року на рівні профільного законодавства ми тут так нічого і не поділили. Тобто в нормальній парадигмі є повноваження, є ресурс. В українській же реалії ми міняємо все за рахунок змін до бюджету і бюджетного кодексу, тобто ми шляхом грошей диригуємо, хто за що відповідальний, що ідеологічно неправильно. Чи є у нас потреба і здоровий глузд, щоб розмежувати? Так. Чи є у нас вимога європейських партнерів це зробити? Так. Чи ми прострочили перший дедлайн, який був 31 березня 2026 року? Так. Зараз є новий дедлайн – 31 березня 2027 року. Чи спроможні ми все ж таки це зробити? Скажу обережно: ми спробуємо. Не скажу однозначно. Це дуже складно, але, сподіваюся, що ми спробуємо вийти до кінця січня на якусь плюс-мінус адекватну редакцію до другого читання.
– Яка буде перспектива в залі парламенту?
– Це велике питання.
– Закон про столицю – це теж про проблему з повноваженнями.
– Ми мали шанс у 2019-2020 роках поміняти закон і нарешті деполітизувати ту проблему, яка є в столиці, але не спромоглися цього зробити. Якщо відверто, то Віталій Володимирович (мер Києва Кличко – ІФ-У) тоді був успішним у "збитті" змін, і тут жодних претензій – політичний процес.
– Але це не зменшило проблему.
– І ця проблема існуватиме в Україні доти, допоки не буде адекватного закону про столицю. Я завжди кажу одну ту саму фразу: "Не може міський голова до обіду ухвалювати рішення як голова громади, а після обіду та сама людина, але на посаді вже голови КМДА, перевіряти, наскільки він до обіду правильно діяв". Так не буває. Це докорінно неправильно. Допоки не буде розмежування посади мера і голова КМДА, це не працюватиме. Мер має керувати незалежним виконкомом. КМДА не має бути виконкомом, це має бути префектура. Має бути Київрада, незалежний від центральної влади виконавчий орган і безпосередньо управління і персональна відповідальність голови громади, мера, якого обрали громадяни. Держава за собою має зберегти наглядові повноваження, координаційні повноваження, оскільки є столична функція, однак не має втручатися в процес управління. Замість цього маємо мера Києва, який управляє всім. Але не маємо районних рад в Києві. Бо райради – райрадами, але в столиці вони – це ще інша категорія. Район Києва за населенням – це обласний центр, який не має обраного органу управління, але має районну державну адміністрацію. Це проблема. В 2019-2020 роках вікно можливостей для цих змін було, але ми цим не скористалися – і бачимо результат.
– А зараз воно є?
– Наразі немає. В умовах повномасштабної війни це дуже чутливе політичне питання, і змінювати цей законопроєкт без широкої суспільної дискусії неможливо. Але зараз така дискусія ризикує лише створити додаткові лінії поділу. Нам потрібна конструктивна розмова про те, як мають розвиватися і функціонувати міста, а не про те, хто і ким буде керувати.
– Як слід змінити програму "єВідновлення", щоб вона стала справді дієвим інструментом саме для ВПО? Особливо боляче, коли люди кажуть, що у нас там повністю знищено місто, а ми маємо доводити, що ми втратили житло.
– Це болюче питання – компенсації за житло за знищене житло у прифронтових регіонах та обмеження механізму в зоні активних бойових дій, де провести обстеження неможливо, а відновлювати житло недоцільно. Потенційним рішенням для знищеного житла може стати ухвалення законопроєкту №11444, яким пропонується прирівняти об'єкти нерухомості на територіях, непридатних для життєдіяльності, до знищених. Це дозволить людям отримувати житлові сертифікати та придбавати нове житло у більш безпечних регіонах України. Цей проєкт закону з 2024 року не просувався. Ми, щойно змінилася команда, одразу комунікували з парламентським комітетом економічного розвитку, зараз є від них позитивний висновок на перше читання. Цей законопроєкт вкрай необхідний, бо вирішує саме озвучене питання.
Ще один важливий крок – спрощення отримання компенсації за пошкоджене або знищене неприватизоване житло. У Верховній Раді зареєстровано урядовий законопроєкт №16012, який дозволяє приватизацію житла, пошкодженого або знищеного внаслідок російської агресії.
Окремо діє житловий ваучер для ВПО з тимчасово окупованих територій, програма стосується лише двох категорій ВПО – УБД та люди з інвалідністю. Загалом надійшло понад 47 тис. заяв, з яких понад 40 тисяч уже погоджено місцевими комісіями. На першому етапі фінансування погоджено понад 3 тис. заяв на 6,59 млрд грн, 3297 родин уже придбали житло за житловими ваучерами. Кажу чесно: щоб покрити тих, що вже є (йдеться про подані заявки – ІФ-У), нам потрібні 72 млрд грн на 2027 рік. В загальному фонді у нас "нуль", ми розраховуємо на кошти партнерів.
Ще один момент – і тут дискусія державна – чи справедливо щодо інших ВПО не включати їх в програму? Попри те, що я абсолютно підтримую, що безумовно, коли ти ВПО і учасник бойових дій в поточній ситуації, отримав інвалідність внаслідок бойових дій, звісно, ти повинен мати пріоритетне право. Але чи давати надію на допомогу іншим? Чи є в нас фінансовий ресурс, щоб покривати потім ще більшу чергу? Немає. Напевно, треба чесно казати, що це має бути репарація з боку держави-агресора.
– Зараз програма "єВідновлення" гарантує лише покриття ремонтів?
– Те, що пошкоджено, ми покриваємо дуже оперативно – рівень покриття близько 90%. Щодо знищеного – все впирається в нестачу фінансового ресурсу.
– Питання фінансування ОМС з ТОТ. Мені здається, що це таке саме болюче питання, як відновлення житла.
– Ми аналізували видатки держбюджету на військові адміністрації населених пунктів з тимчасово окупованих територій. Будемо чесними: є проблема. У нас видатки, які ми безпосередньо несемо, близько 5,7 млрд грн по факту за перше півріччя 2026-го.
- Тобто тим часом як потреба по заявках на житло по ВПО у нас близько 72 млрд, 5,7 млрд пішли на ОМС на ТОТ? Можливо, є сенс перенаправити ці кошти на забезпечення житлом переселенців?
– Це треба обговорювати. Такий механізм уже частково використовується: наприклад, у житловому проєкті для маріупольців у Білій Церкві одним із джерел фінансування є залишки коштів місцевих бюджетів громад з ТОТ. Але всі 5,7 млрд грн просто перенаправити на житло не можна. Зараз значна частина цих коштів забезпечує інші напрями. Близько 2,2 млрд грн – це освіта, зокрема робота релокованих шкіл. Тут потрібен окремий аналіз: скільки дітей із ТОТ вони реально охоплюють і наскільки ефективною є така модель. Ще близько 1,5 млрд грн – утримання військових адміністрацій. І тут питання теж ширше за утримання апарату. Для частини ВПО ці структури зберігають зв'язок зі своєю громадою та допомагають об'єднувати людей, які зараз живуть у різних регіонах. Тому простого рішення "забрати ці кошти і спрямувати на житло" тут немає. Потрібно окремо оцінювати ефективність кожного напряму і вже тоді визначати, який ресурс можна перерозподілити.
– Складна історія, і відповіді немає. Чи продовжать фінансування таких ОМС наступного року?
– Бюджетний процес покаже, можливо, частина цих коштів все ж таки піде на житло для ВПО.
– Програмою уряду вже цього року передбачено запровадження пріоритетного пакету підтримки для прифронтових територій як окремого функціонального типу територій. Які інструменти обговорюються?
– Є низка програм, що вже працюють, які стосуються соцсфер, освіти, охорони здоров'я, наприклад, стосовно коефіцієнтів по оплаті праці. Вважаю, що МОЗ має найбільш дієвий і правильний підхід. Це міністерство, яке ще до впровадження типів територій вже диверсифіковувало свою політику: гори, степ, території з низькою щільністю, прифронт. Вони дуже правильно, гнучко підійшли до цього. Ми хочемо систематизувати, синхронізуватися з кожним секторальним міністерством за логікою того, що робить вже Міністерство охорони здоров'я, зібрати різні інструменти у цілісний пакет рішень для підтримки прифронтових територій.
Програма "Держава поруч. Прифронт" має стати єдиною парасолькою для комплексної підтримки прифронтових територій і людей, які залишаються на них жити. Працюємо над такою програмою разом із європейськими партнерами. Орієнтир – початок 2027 року. Важливо, щоб тилові громади теж пліч-о-пліч підтримували прифронт. Наприклад, Рівне та Івано-Франківськ вже передали шкільні автобуси прифронтовій Херсонщині. Реалізовуємо проєкт зі встановлення мобільних укриттів на маршрутах дітей до шкіл у шести прифронтових областях: Херсонській, Дніпропетровській, Запорізькій, Сумській, Харківській та Чернігівській. Програми відновлення та розвитку мають теж бути територіально диференційовані, для кожного типу запропоновані окремі пакети підтримки.
– Території за функціональними типами затверджено урядом. Як часто і коли цей список переглядатиметься?
– Уряд затвердив перелік функціональних типів територій, критерії віднесення до них громад, та розподілив громади за типами (215 громад територій відновлення; 85 гірських та 199 степових), крім регіональних полюсів зростання – щодо них буде окрема додаткова дискусія. Переглядатися будуть наступного разу через цикл стратегічного планування на 28-34 роки. Тобто реалістично кінець 2027 року, зі спробою зафіксувати на 7 років. Чи можна буде це зробити, залежить від повномасштабної війни, тому що тільки її завершення призведе до якоїсь сталості в показниках.
– У чому затримка з полюсами зростання?
– Триває дискусія. Полюс зростання – це те, що органічно вже є регіональним лідером чи альтернатива до обласного центру, яка збалансує розвиток територій? На моє переконання, краще другий варіант. Давайте поглянемо на Київську область. Вочевидь, вона зараз має київську агломерацію, а Біла Церква – це полюс зростання, який має непогану логістику, потенційну залізницю, залучає релоковані підприємства, є проєкти житла для таких мешканців. Це означає, що для південної частини Київської області, якщо ми віднесемо Білу Церкву до полюсів зростання та наповнюватимемо інструментами, це може збалансувати столичний регіон, мінімізувати маятникову міграцію, коли в нас із тієї частини області люди електричками їздять в Київ працювати, потім вертаються.
– А в інших областях, за такою логікою, що може стати полюсом зростання?
– У Львівській області такий потенціал мають Броди, які розташовані на перетині трьох областей, мають свою логістику і достатньо віддалені від обласного центру. Щодо Ужгорода, то тут точно Мукачево – тут вже склалося. Але дискусія активно триває.
– Що дасть громаді статус полюса розвитку?
– Під кожний статус ми надаватимемо окремий пакет підтримки. Тобто, для просто прифронту – це соціальна підтримка, а для полюсу зростання – умовні економічні преференції, тут мета залучити бізнес, бо тут вже є потенціал.
– І питання про вашу взаємодію із депутатським корпусом. Як вона формується?
– Я там "прожив" майже сім років. Щодо більшості питань м'яч зараз на стороні уряду. Наша задача – формувати політику, але без успішного голосування не буде результату, тож ми маємо постійно вести діалог. Люди по-різному можуть ставитися до народних депутатів, але для уряду Верховна Рада – це роботодавець, давайте (говорити) чесно. Народні депутати, як правило, мають кращий зв'язок з громадянами, тому що вони постійно спілкуються з громадами. Я проти хейту народних депутатів. Це той самий парламент, який втримав систему управління в лютому 2022 року, той, який пройшов великий євроінтеграційний шлях. Тож лише діалог і пошук спільних рішень задля результату.
