Интервью заместителя исполнительного директора от Украины в Международном валютном фонде (МВФ) Владислава Рашкована агентству "Интерфакс-Украина" (беседа состоялась 16 октября во время Ежегодного собрания Международного валютного фонда и Группы Всемирного банка в Бангкоке)
(вторая часть)
Автор: Дмитрий Кошовый
(текст подается на языке оригинала)
– Уявімо, що війна завершується. Україна має величезні бюджетний і торговельний дефіцити, а потреби у фінансуванні відновлення Світовий банк востаннє оцінив у $588 млрд. Де взяти ці гроші? Чи продовжать партнери фінансування? Чи Україна залишиться в руїнах?
– Гроші треба розглядати як частину ширшої моделі та інституційної архітектури реконструкції.
Наприкінці травня 2022 року ми разом із директором Інституту міжнародних відносин Лондонської школи економіки Еріком Берґлофом організували перший саміт із реконструкції. Там народилося чимало ідей, які згодом обговорювали на Конференції з відновлення в Лугано та наступних конференціях. У Лондоні зібралися майже всі, хто тоді був і сьогодні залишається залученим до реконструкції: представники міжнародних організацій, Юлія Свириденко, Тимофій Милованов, люди, здатні мислити наперед і проєктувати майбутнє, керівники більшості українських аналітичних центрів, Гліб Вишлінський, Кирило Криволап, Дмитро Ливч, а також представники міжнародних партнерів.
Там ми сформували модель, яку я згодом представив у Гарварді 2023 року та на цьогорічній Конференції з відновлення у Гданську.
Перша теза: реконструкція є завданням не на день чи кілька місяців, а на десятиліття, якщо не на покоління. Її неможливо здійснити нашвидкуруч: потрібно планувати й заздалегідь будувати необхідні інституції.
По-друге, реконструкція потребує передумов. Програма МВФ, зосереджена на макрофінансовій стабільності, є однією з них, адже неможливо планувати довгострокові інвестиції на хиткому ґрунті. Для приходу іноземних інвесторів також бажані безпекові гарантії.
Чи обов'язкове завершення війни для початку реконструкції? Не обов'язково. Ми вже багато відбудовуємо попри війну. Не в тих масштабах, яких хотілося б, але на відбудову вже витрачено мільярди доларів.
По-третє, на яких принципах має ґрунтуватися реконструкція? Якби зібрати все, що про них написано, вийшла б окрема книжка.
Люди люблять говорити про принципи, але, як казала голова антикорупційного центру "МЕЖА" Мартіна Богуславець, головне не мати принципи, а жити за ними. На мій погляд, "Принципи Лугано" та Blueprint for the Reconstruction of Ukraine, підготовлений українським економістом Юрієм Городніченком із командою у квітні 2022 року під егідою Центру досліджень економічної політики (CEPR), є хорошою основою.
Наприклад, нам більше потрібні гранти та інвестиції, ніж кредити й гарантії. Про це зараз говорить і МВФ. Водночас кожен вид фінансування має свій час.
Ще один ключовий принцип, сформульований колишнім головним економістом ЄБРР Еріком Берґлофом, полягає в українській відповідальності за процес, Ukraine ownership. Ніхто не дбатиме про нас більше, ніж ми самі, і ніхто замість нас не сформує бачення майбутнього України.
Тому четвертий елемент моделі, це бачення повоєнної країни. Воно має бути спільним і поділятися більшістю українців. Відверто кажучи, такого бачення у нас поки немає. І МВФ його не формує, бо це не завдання організації. МВФ забезпечує поточну макрофінансову стабільність: запобігає високій інфляції, різкій девальвації, кризам у банківському секторі, бюджеті та платіжному балансі. Для цього проводять структурні реформи, але загалом це лише основа для подальшого розвитку. Дехто критикує українську програму МВФ за недостатню амбітність. Але її мета полягає в підтриманні нашої життєстійкості.
– І як тоді сформувати це спільне бачення?
Для формування ширшого бачення є ініціатива "Економіка майбутнього", започаткована свого часу прем'єр-міністром Денисом Шмигалем і тодішньою першою віцепрем'єр-міністеркою, а згодом прем'єр-міністеркою Юлією Свириденко. Нею опікувався міністр економіки Олексій Соболев, а тепер його наступник Олександр Кравченко. МВФ бере участь як аналітик, а не стратег. Світовий банк допомагає активніше, але ключова роль належить українській владі та суспільству.
Є й цікава дискусія навколо Prosperity Plan, тобто Плану процвітання: якою має стати Україна після війни та скільки фінансування й інвестицій потрібно, щоб вона стала новим європейським тигром. Утім, ані він, ані "Економіка майбутнього" поки не є планом Маршалла. Це радше ідеї, які треба розвивати. Адже гроші вирішують не все: потрібна інституційна архітектура, здатна підтримувати реконструкцію впродовж кількох політичних циклів в Україні та країнах-партнерах.
П'ятий елемент моделі, це євроінтеграція. Якщо ми йдемо до Європейського Союзу, реконструкцію слід планувати за його стандартами. Мене вражає, що під час війни нам вдалося створити дієвий механізм євроінтеграції. Це результат роботи Ольги Стефанішиної на посаді віцепрем'єр-міністерки, Тараса Качки, Всеволода Ченцова та багатьох інших. Одного дня у Брюсселі я побачив понад сто українських фахівців, які одночасно працювали в різних департаментах ЄС і проводили переговори. Ця велика технічна робота урядовців, дипломатів, громадських організацій і міжнародних партнерів часто залишається непомітною.
Російська пропаганда називає євроінтеграцію зовнішнім управлінням, але це не так. Як колись сказала мені директорка-розпорядниця МВФ Крісталіна Георгієва: "Я не можу хотіти вашого вступу до Європейського Союзу більше, ніж ви самі". Це наше прагнення, а партнери, зокрема МВФ, допомагають його реалізувати.
Шосте: бачення треба втілити у стратегіях. Ми вже маємо багато регіональних і секторальних стратегій, можливо, навіть забагато. Їх потрібно узгодити. І знову ж таки, важливо не лише мати стратегії, а й жити за ними. Усі вони мають вести до реалізації спільного бачення.
Далі постає питання фінансування. Сьогодні вже існує чимало інструментів: інвестиційний компонент Pillar 2 у межах Ukraine Facility; European Flagship Fund for the Reconstruction of Ukraine обсягом EUR 1 млрд під управлінням Dragon Capital та Amber Infrastructure; проєкти DFC та IFC; ресурси Європейського інвестиційного банку і ЄБРР; Co-Investment Platform, що об'єднує 19 агенцій фінансування розвитку з різних країн. Усі вони працюють для України, але до необхідних масштабів нам ще далеко.
Треба розуміти: ймовірність того, що всі $588 млрд надійдуть із публічних коштів міжнародних партнерів, дорівнює нулю. Історичний досвід свідчить, що 75-85% становитимуть приватні кошти. Зазвичай приватні інвестиції приходять значно пізніше за донорське фінансування. Тому нині ми більше орієнтуємося на донорські ресурси, але так триватиме не завжди.
Щоб залучити приватний капітал, потрібно провести структурні реформи, захистити право власності, продовжити земельну й антикорупційну реформи. Приватні гроші не приходять за вказівкою урядів інших країн. На одному із заходів у Гарварді Юрій Городніченко зазначив, що Чехія та Польща залучили більшість приватних інвестицій ще до вступу до НАТО та ЄС, завдяки високим очікуванням інвесторів. Якщо світ очікуватиме вступу України до ЄС, а ми збережемо темп реформ, це може повторитися і в нас, особливо в умовах френдшорингу, перенесення виробництва й закупівель до геополітично дружніх країн.
– Хто, на вашу думку, стане основним донором?
– Не думаю, що буде єдине джерело фінансування, як за Плану Маршалла. Тоді ще не існувало багатьох нинішніх інституцій, Світового банку, ЄБРР, ЄІБ, МВФ. Тепер буде багато каналів та інструментів фінансування.
Проте це різноманіття може спричинити хаос і неефективність. Тому масштабні проєкти, як-от повоєнна реконструкція, потребують ретельної координації партнерів.
Це підводить до наступного елемента інституційної архітектури відбудови. Вже існують механізми координації на місцевому, національному та міжнародному рівнях. На міжнародному рівні це Ukraine Donor Platform, ідею якої ми сформулювали у вересні 2022 року. Я поділився нею з прем'єр-міністром Денисом Шмигалем, він із президентом, а президент із Крісталіною Георгієвою. Вона озвучила ідею на конференції в Берліні 2022 року. Ми також заздалегідь надіслали її партнерам у G7, і наприкінці року платформу створили.
Її створили не зовсім так, як ми пропонували, але важливо, що вона існує. Уже планується 18-та зустріч за участю 25 країн і майже десяти міжнародних фінансових інституцій. Поки платформа більше обговорює бюджетне фінансування, ніж реконструкцію, але може стати основою для її подальшого планування, саме основою.
Як координаційний механізм фінансування платформа працює непогано: створює основу для дискусії у G7 та допомагає МВФ інформувати ширше коло партнерів. Її слабке місце полягає у відсутності повноважень ухвалювати рішення. Це радше майданчик для обміну інформацією, тоді як рішення й надалі ухвалюють лідери або щонайменше міністри фінансів G7.
Водночас дехто, зокрема і я, працює над тим, щоб платформа переросла в інституцію на зразок Economic Cooperation Administration часів Плану Маршалла. Така агенція могла б координувати реконструкцію ззовні та акумулювати розпорошену у світі експертизу. Нам потрібні як загальні, так і вузькі знання, від аеропортів і залізниці до сучасних домобудівних комбінатів, а також досвід суспільного примирення й роботи з травмою. Організація мала б працювати на Україну 365 днів на рік, а не лише під час зустрічей платформи раз на 50-60 днів, мати власний бюджет і фінансувати технічну допомогу. Нині дві країни можуть допомагати різним регіонам України в одній сфері, не координуючись між собою. Це веде до подвійних витрат і втрати досвіду, неприпустимої розкоші за наших масштабів реконструкції.
– Після багатьох дискусій: яка українська інституція, на вашу думку, має бути головною у сфері відновлення?
– В Україні вже є Агентство відновлення. Його ідея виникла після статті, яку ми з американським економістом Баррі Айхенгріном написали наприкінці 2022 року; схожі пропозиції були й у звітах Юрія Городніченка. Ми виходили з двох принципів. По-перше, потрібен центр, де фахівці в Україні думатимуть і плануватимуть реконструкцію. По-друге, він має бути централізованим, рівновіддаленим від міністерств і, бажано, підпорядкованим прем'єр-міністру. Фахівців небагато, тому знання й уроки реконструкції не слід розпорошувати між установами. На той час кожне міністерство прагнуло мати власну реконструкцію, саме тому ми й написали ту колонку.
Ми також пропонували створити агенцію з нуля, без тягаря минулих проблем і репутаційних ризиків. І точно не йшлося про створення будівельної компанії – будувати повинен все ж таки приватний бізнес. На жаль, 2023 року Агентство відновлення створили на базі "Укравтодору" з його непростою історією, тому першому керівникові Мустафі довелося розв'язувати на початку й успадковані проблеми. Потім багато над цим працював і наступний керівник.
Паралельно Міністерство економіки за Юлії Свириденко, Олексія Соболева, а тепер Олександра Кравченка працювало над створенням Project Preparation Facilities (PPF). Це правильний напрям: потрібно переходити від ідей і мрій до інвестиційно готових проєктів на місцях. Реконструкція полягає не в мріях, а в продуманих проєктах, що пройшли техніко-економічне обґрунтування і можуть фінансуватися банками чи фондами прямих інвестицій. Адже реконструкція значною мірою спиратиметься на приватні кошти. Хотілося б, щоб PPF розвивалися швидше.
Водночас у межах програми МВФ, за підтримки Світового банку та ЄС, чимало зроблено для реформи управління публічними інвестиціями, Public Investment Management (PIM). Вона має забезпечити прозорість і пріоритизацію публічних інвестицій у відновлення та їх узгодження між міністерствами, місцевою владою й міжнародними партнерами.
– Наскільки важливим є залучення громад та місцевої влади?
– Дуже важливим. Добре, що міністр у справах громад, територій та внутрішньо переміщених осіб Віталій Безгін розуміє: реконструкція за своєю природою локальна. Щоб відбудовувати міста по всій країні, потрібно підготувати тисячі фахівців у регіонах. Саме вони мають формулювати завдання, перетворювати їх на проєкти й вести переговори з донорами та інвесторами.
Найбільше відбудови потребуватимуть схід, південь і центр України. Там мають бути люди, здатні говорити з інвесторами та міжнародними партнерами зрозумілою їм мовою. Нині більшість таких фахівців зосереджена у Львові, Києві, Одесі, Дніпрі та Харкові. Водночас Тростянець уже сформував власну спроможність завдяки навчанню.
Таке навчання вже розпочалося. Є важливий проєкт Київської школи економіки та Світового банку I_CAN, переважно очний, а тому обмежений фізичною присутністю. Схожий онлайн-проєкт був у Prometheus. Цей напрям потрібно розвивати.
Ми з Безгіним обговорювали ідею, щоб кожен муніципалітет завдяки якісній програмі навчання та сертифікації мав необхідний набір сертифікованих компетенцій. Тоді міжнародні партнери знатимуть, що на місці є фахівці, здатні говорити професійною мовою Брюсселя, Парижа чи Стокгольма.
Останній елемент моделі, це система підзвітності, Accountability Framework. Корупція може виникати як на боці отримувачів, так і на боці партнерів. Ми всі зацікавлені в максимально ефективному використанні коштів, тому потрібні механізми запобігання зловживанням. За адміністрації Байдена у США існувала концепція Inspector General; у програмі Світового банку PEACE аудитори перевіряють витрачання коштів. Я не знаю всіх інструментів Європейського Союзу, але така система для багаторічного й багаторівневого фінансування посилила б широку антикорупційну коаліцію та мінімізувала втрати під час реконструкції.
Підсумую: якщо об'єднати всі ці елементи в єдину модель; якщо МВФ разом із міжнародними партнерами забезпечить основу; уряд із партнерами доопрацює "Економіку майбутнього" або Prosperity Plan; а українська влада й громадські організації зроблять усе для прискорення вступу до ЄС, будуть і гроші, і проєкти, і повернення людей, і відбудова України. Іншого варіанта немає. Успішний досвід реконструкцій у світі доводить, що необхідного результату можна досягти.
– Питання в тому, скільки часу й ресурсів варто приділяти цьому зараз, коли війна не завершується, а, навпаки, увійшла у фазу ескалації.
– Якщо над цим не працювати, нічого не буде зроблено. Варто приділяти цьому хоча б 3-5% часу й сил, точно не нуль.
– Чи маєте ви прогноз, коли можуть бути створені передумови для відновлення, не лише завершення війни, а й безпекові гарантії? Бізнес каже, що без них вкладатися у масштабну відбудову немає сенсу.
– Якщо нічого не робити й сподіватися, що інерційний сценарій сам приведе до доброго результату, цього не станеться. Виклики настільки великі, що потребують величезних і, головне, скоординованих зусиль. Усі мають рухатися в одному напрямі, інакше поступу не буде.
Над кожним із названих напрямів уже хтось працює: безпекою, фінансуванням реконструкції, євроінтеграцією, побудовою інституцій, антикорупцією та координацією. Проблема в тому, що багато процесів відбуваються окремо, а мали б бути поєднані. На жаль, Національна рада з відновлення так і не запрацювала, хоча могла б стати майданчиком для регулярного обговорення та узгодження позицій, як Національна рада реформ у 2014-2016 роках.
Чи є в Україні місце, де спільно осмислюють усі елементи цієї моделі? Поки що ні. Але я оптиміст і працюю над тим, щоб воно з'явилося.
Україна змушена одночасно розв'язувати багато завдань. Неможливо спочатку зробити одне, а потім перейти до іншого. Саме це я пояснював цього тижня під час онлайн-лекції в Гарварді для 140 українських студентів програми Sustainable Reconstruction.
Різні міністерства одночасно працюють над різними завданнями, але президент і прем'єр-міністр мають бачити всю конструкцію, цілісну картину того, куди повинна рухатися країна. Небагато світових лідерів змушені одночасно розв'язувати стільки завдань. Українським керівникам не позаздриш.
Нам треба виграти війну й не програти мир; забезпечити макростабільність і підтримати найуразливіші групи; вести швидке відновлення, водночас будувати інституції великої реконструкції та модернізувати країну. Як каже підприємець і співзасновник Громадянської платформи "Нова Країна" Валерій Пекар, слід перейти від пострадянської України до справді сучасної європейської держави. Це охоплює все, від модернізації залізниці до світоглядних змін. Потрібно продовжувати демократизацію, розв'язувати демографічні проблеми, проводити структурні реформи та прагнути повноцінного місця в Європейському Союзі й інших безпекових конструкціях, зокрема НАТО.
– Наступна Конференція з відновлення, URC 2027, запланована в Таллінні наприкінці січня. Наскільки вона потрібна і які завдання може розв'язати? Уже говорять, що конференцію варто вдруге перейменувати: спочатку R змінили з reform на recovery, а тепер пропонують resilient.
– Вважаю URC важливим інструментом координації. Наприкінці серпня ми з Валерієм Пекарем написали статтю "Attention as a Weapon: How Ukraine Kept the World from Looking Away", "Увага як зброя: як Україна не дала світові відвернутися". Попри численні конфлікти у світі Україна вже п'ять років залишається на перших шпальтах. Це вже не 2022-й і навіть не 2023 рік, партнери втомлюються, але Україна досі в центрі уваги The Guardian, Financial Times, The Wall Street Journal та спеціалізованих безпекових і військових видань.
Тому URC, куди приїжджають тисячі людей одночасно говорити про Україну, надзвичайно важлива. Нещодавно на подкасті Юрія Ромашка з RISE Ukraine ми обговорювали, що конференція у Гданську сподобалася мені, мабуть, найбільше. Кожна URC мала свій фокус. У Берліні 2024 року організатори додали місцевий і регіональний вимір, це було дуже корисно, адже реконструкція відбувається на місцях. У Лондоні 2023 року багато говорили про бізнес.
У Гданську організатори намагалися подолати розрив між загальною сумою у $588 млрд, яка лякає, та конкретними проєктами, що її формують. Ми з радницею президента з питань відбудови та залучення інвестицій Оксаною Маркаровою також над цим працюємо: я поки більше надихаю, а вона разом із Вікторією Троцькою вже розвиває проєкт нового міста. Нині багато проєктів мають обсяг $2-3 млн, тоді як проєктів на $50 млн майже немає.
– Тобто ідея нових міст в Україні, яку ви останнім часом просуваєте, належить до таких великих проєктів?
– Так. Оскільки реконструкція відбувається на місцях, ідея будівництва нових міст видається мені перспективною. Місто, це окремий всесвіт: на його рівні є 95% того, що існує на рівні держави.
Я читав кілька лекцій для урбаністів у Київській школі економіки. На першій попросив студентів у групах сформулювати принципи нового міста. Вони дійшли тих самих висновків, які я потім показав на слайдах. Це було дуже цікаво.
На рівні міста можна реалізувати зелену розподілену енергетику та інклюзивність, якою опікується перша леді. Наші міста не пристосовані до безбар'єрності. А що, як побудувати місто, в ДНК якого безбар'єрність закладена від початку, не лише для людей з ампутаціями, а й для літніх людей та дітей?
Так само з нуля можна закласти технологічність. Ідеться не про державу тотального нагляду, як подекуди на Близькому Сході чи в Китаї, а про технології для ефективного функціонування міста: раціонального використання води й електроенергії, управління відходами, організації транспорту тощо.
Ми співпрацюємо з Дженні Роу, директоркою Центру дизайну та здоров'я Школи архітектури Університету Вірджинії, авторкою книжки Restorative Cities. Вона пише про місто, здатне допомагати людям зцілюватися, особливо після пережитої травми. Для України це надзвичайно важливо.
Хотілося б також створити самодостатнє місто, яке не потребуватиме додаткового фінансування з Києва, саме створюватиме робочі місця й стане магнітом для талантів і бізнесу, прикладом дерегуляції та сприятливого інвестиційного клімату.
Ми також працюємо з фінами й корейцями над концепцією дворівневого безпечного міста. Фінляндія очолює Коаліцію укриттів, адже має один із найкращих досвідів у цій сфері. Ідей багато, хочеться перейти до реалізації.
Як зробити так, щоб мешканці відчували місто своїм? Можливо, потрібна локальна конституція, своєрідний суспільний договір про ставлення людей до місця, де вони живуть. Тут можна втілити й інструменти цифрової демократії, щоб мешканці регулярно брали участь у рішеннях про функціонування міста.
– Ви вже настільки далеко просунулися з цією ідеєю?
– Так. За аналогією зі Славутичем 1986-1988 років ми розглядаємо умовно італійський, французький, німецький, східний та інші райони. Над проєктуванням міста працює міжнародна група німецьких, італійських, французьких і японських архітекторів. Ми координуємося щотижня.
Поки всі вони працюють безоплатно. Щоб професіоналізувати проєкт і прив'язати його до конкретної території, потрібне фінансування міжнародних організацій. Європейській комісії подобається ця ідея як показовий проєкт, адже в Європі також немає сучасного досвіду будівництва таких нових міст.
Оксана Маркарова планує представити ініціативу на Всесвітньому економічному форумі в Давосі та на URC у Таллінні, можливо, навіть показати фізичний макет міста.
Протягом наступного року я також хочу за підтримки міжнародних партнерів підготувати своєрідний blueprint, книжку про принципи будівництва нових міст після війни. Неважливо, чи йдеться про нове місто, чи про реконструкцію районів Харкова, Одеси, Києва або Тростянця. Важливо закласти ці принципи. Такий матеріал може стати корисним не лише Україні, а й Сирії, Лівану та іншим країнам, що зазнали воєнних руйнувань. Він буде цікавим і європейським партнерам, яким також потрібно багато будувати.
Я оптимістично оцінюю перспективу такого проєкту: його має підтримати уряд, але на 80-85% він фінансуватиметься приватним капіталом, інвестиціями, комерційними кредитами, фондами прямих інвестицій тощо.
Наш досвід реконструкції буде корисним багатьом країнам світу. Я в цьому переконаний. Хочеться вірити, що саме позитивний досвід.