(подаётся на языке оригинала)

31 жовтня о 14.00 у Переяслав-Хмельницькому міськрайонному суді Київської області за адресою місто Переяслав, вул. Б. Хмельницького, 65, відбудеться, можливо, одне з останніх засідань у справі, рішення у якій може встановити нове означення явищ і чинників, що створюють "загрозу" важливим інтересам держави і суспільства в Україні.

Мова йде про позов прокуратури Київської області до Світлани Тимченко, яка ще у 2018 році продала свою власність – приміщення тепер вже колишнього ресторану "Старий Вертеп" та земельну ділянку – своєму сусідові, Національному історико-етнографічному заповіднику "Переяслав". Сторонами договору є фізична особа та НІЕЗ "Переяслав", який купував дану нерухомість задля розміщення на її території архіву своїх фондів, представлення експонатів і розміщення працівників. Позов подано прокуратурою в інтересах Міністерства культури та інформаційної політики України і НІЕЗ "Переяслав".

Нагадаємо суть позову, яка полягає в тому, що, на думку прокуратури, при укладенні угод відбулося недодержання вимоги щодо відповідності правочинів інтересам держави і суспільства…

Прокуратура стверджує, що договори купівлі-продажу, наче б то, містили завідомо неправдиві відомості. Зокрема "значно завищену" ціну, яку продавець в односторонньому порядку якимось чином без згоди іншої сторони "умисно" вніс до договору… Підписання таких договорів прокуратура вважає фальсифікацією, яка надає юридичного значення офіційному документу.

Все зводиться до того, що прокуратура намагається встановити нові правила укладення договорів, однією із сторін в яких виступає державна установа чи підприємство, власником якого є держава.

Відомо, що згідно з Законом України "Про публічні закупівлі", дія цього Закону не поширюється на випадки, якщо предметом закупівлі за кошти державного бюджету є придбання землі, будівель, іншого нерухомого майна або майнових прав на них.

Що намагається реалізувати прокуратура шляхом "протягування" через суд завідомо незаконного рішення?

По-перше, "закріпити" за прокуратурою право подавати позови до судів у випадках, якщо стороною будь-якої угоди є не орган влади, як це дійсно встановлено законом, а будь-який господарюючий суб’єкт, юридична особа, власником якої виступає держава.

Мова про те, що оспорюючи законність договорів між НІЕЗ "Переяслав", тобто державним музеєм, та Світланою Тимченко – прокуратура, не маючи права подавати такий позов в інтересах музею, подала позов в тому числі в інтересах Міністерства культури України. Міністерство, відповідно до закону, лише опрацювало пропозицію музею щодо придбання необхідного приміщення і ухвалило рішення про погодження підписання договорів та виділення відповідного фінансування.

При цьому міністерство, що очевидно, не виступало стороною у договорі. Отже прокуратура не мала права подавати позов в його інтересах. Також очевидно, що міністерство в цій ситуації не може бути позивачем у справі, тому що не є стороною у договорі.

По-друге, прокуратура обрала підставою для своєї протиправної атаки ціну продажу, домовленість щодо якої сторони досягли шляхом тривалих переговорів, порядок яких встановлює Цивільний кодекс України.

Схоже, сама згадка про те, що кошти державного бюджету надійшли на рахунок фізичної особи, сприймається прокуратурою як беззаперечний злочин. В хід ідуть посилання на те, що до процедури закупівлі за кошти державного бюджету повинні за будь-яких обставин застосовуватися положення Закону України "Про публічні закупівлі" та, відповідно, повинні проводитися якісь тендери чи щось подібне.

Давайте спробуємо уявити, що державний музей оголошує тендер на закупівлю приміщення для цілей ведення музейної справи. Ще й такого, щоб воно знаходилося за їх парканом із, наприклад, північної сторони, як це було у оспорюваному випадку… З одного боку, таких тендерів не передбачує чинне законодавство. З іншого боку, території навколо музеїв обмежені. Інших, ніж ті, які є, не виникне. Що ж робити? Де шукати пропозиції для тендеру?

Для прокуратури з такими питаннями не виникає проблем – вони пропонують музею купити "дешеві" приміщення за десятки кілометрів у сусідніх селах тощо. Фактично їх аргументація зводиться до того, що фізична особа змусила десятки працівників державного музею і міністерства "втратити свідомість" на декілька місяців і під впливом "гіпнозу" погодитись щось купити та ще й за ціною, яка, на думку прокуратури, у десять разів перевищує ціну, яку після сумнівної експертизи, проведеної Службою безпеки України, названо ринковою.

Запрошуємо представників преси та небайдужих на, можливо, "історичне" засідання суду, яке може затвердити юридичну дикість і спробу легалізації державного рейдерства і конфіскації під прикриттям "захисту" інтересів держави та суспільства.