Мир — це коли в голові теж перестають стріляти
Яна Сягайло, завідувачка дніпровського центру ментального здоров’я всеукраїнської мережі ПОВЕРНЕННЯ
Цей проєкт заснували Віктор та Олена Пінчуки задля підтримки ментального здоров’я військових, ветеранів та їхніх родин, які зазнали психологічної травми внаслідок російської агресії проти України.
Як ми можемо не втратити тих, хто повертається з війни
Ми всі чекаємо на повернення наших військових. Але рідко говоримо про те, що дехто повертається — і губиться. Не в полі бою. А вже тут — удома.
Бо тил теж може бути “ворожим”. Не через зраду. А через байдужість та нерозуміння суспільства і кожного з нас. Через те, що біль людини в камуфляжі ми часто не вміємо помітити, а тим більше — визнати. А ще ми не завжди розуміємо як на нього реагувати.
Психічне здоров’я військових та ветеранів стає одним із найважливіших викликів сучасної України. І ці стани потребують не лише визнання, а й ефективних рішень.
Фронт лишається всередині: проблема дезадаптації
Найперше, з чим стикаються військові після повернення — це дезадаптація. Вони не можуть прийняти нову реальність: спокійні вулиці, черги в супермаркетах, людей, які не знають, що таке окоп.
Люди повертаються зі служби до іншого життя — інакшого не лише навколо, а й у собі. Вони не можуть прийняти цивільне суспільство, бо відчувають, що не належать до нього. А в найгіршому випадку — конфліктують із ним.
Ветерани та чинні військові також часто стикаються з відчуттям, що їх не розуміють. Як наслідок — уникають спілкування, ізолюються, втрачають контакт навіть із найближчими.
Їхні реакції на зовнішні подразники — часто неспівмірні масштабу подразника. Будь-яка дрібниця може викликати агресію, гнів, роздратування. Але це не поганий характер, а наслідки травми.
Часті запити: тривога, безсоння, дратівливість
«Я не можу спати», «Мене все дратує», «Мене нічого не радує» — з таких фраз часто починається звернення до фахівців. Стан, з яким повертаються військові, часто не піддається швидкій діагностиці. Тому комплексний підхід має “оголити” проблеми, про які пацієнти можуть і не здогадуватися.
До нас приходять люди, які зовні можуть здаватися спокійними. Але їхній настрій нестабільний, емоції погано піддаються контролю, реакції — вибухові.
Ми чуємо від відвідувача центру те, що на поверхні — скарги на сон або дратівливість. Але коли проводимо глибше опитування, анкетування, психодіагностику — виявляється цілий комплекс симптомів, в яких людина сама собі не зізнається або які навіть не помічає. Наше завдання — це все зібрати докупи і почати розплутувати.
Тривожність — найбільш поширений запит. Ветерани живуть у постійній напрузі, не можуть розслабитися навіть у безпечному середовищі.
У когось це проявляється у вигляді постійного контролю над усім, у когось — в очікуванні небезпеки за кожним кутом.
Безсоння — ще одна типова скарга. І часто — маркер того, що всередині людини вже триває серйозна боротьба.
Якщо вдень тебе ще тримає соціальна активність, то ввечері ти залишаєшся сам зі своїми думками. Дехто взагалі не може заснути без алкоголю чи снодійних, інші прокидаються кілька разів за ніч і відчувають тривогу, страх, фізичну напругу.
Робота з родинами: хто поруч — той теж на війні
Травма одного — виклик для всіх. Допомога ветерану не буде повною, якщо не працювати з його родиною. Жінки, діти, матері, брати — вони теж страждають від наслідків війни, хоч самі не тримали зброї.
Ми часто працюємо з дружинами, які не можуть знайти спільну мову з чоловіком, що повернувся з війни. Або з матерями, які втратили сина, але не можуть пережити горе. Також — із сімʼями безвісти зниклих чи полеглих.
Найвиснажливіший стан — це невизначеність. Особливо, коли твоя близька людина має статус безвісти зниклої. Це виснажує сильніше за втрату, бо немає точки опори.
Виснаження, тривожні та депресивні розлади, депресивні епізоди — усе це стає нормою для людей, які змушені жити з «незакритим гештальтом». Більшість із них не звертаються по допомогу одразу. Дехто взагалі вважає, що не має на це права, «бо ми ж ще не втратили».
Але психіка не визнає юридичних формулювань. Вона реагує на втрату контакту, на відсутність відповіді, на тягар невідомості. І рано чи пізно — зупиняється, “обвалюється”, начебто завмирає. Ми бачимо, як часто ці жінки втрачають апетит, сон, замикаються в собі. Вони йдуть на роботу, усміхаються дітям — і водночас не живуть. Вони просто існують, чекаючи… чогось.
Мультидисциплінарний підхід: команда проти травми
Щоб вирішити усі ці проблеми, Віктор та Олена Пінчуки заснували всеукраїнську мережу центрів ментального здоров’я ПОВЕРНЕННЯ, яка передбачає надання психологічної, психосоціальної і психіатричної допомоги саме військовим, ветеранам, членам їх родин, які зазнали вплив війни.
Центр ментального здоров’я ПОВЕРНЕННЯ — це не один кабінет. Це простір, де працює мультидисциплінарна команда: психіатр, клінічний психолог, психотерапевт, медична сестра, соціальний працівник, кейс-менеджер. Усі — з фокусом на військову травму.
Після первинної консультації психіатра і роботи з психологом команда розробляє індивідуальний план для пацієнта з урахуванням його реального стану: від безсоння, емоціональної нестабільності до депресії, суїцидальних думок або пригніченої агресії.
Наша задача — побачити людину повністю. Не симптом, не одне слово, а увесь контекст і допомогти їй повернутися до себе.
Ми не втрачаємо час, а розподіляємо ресурс. Перш за все — слухаємо. Бо зараз розповсюджена хибна практика призначати фармакологічні засоби і сподіватися, що одна пігулка вирішить всі проблеми. Звісно, якщо психотерапії недостатньо — додаємо медикаментозну підтримку, у разі соціальних проблем залучаємо профільних фахівців.
Ми працюємо стільки, скільки потрібно. Головне — повернути людину до стану, коли вона знову довіряє життю.
Є два формати роботи: амбулаторна допомога та мобільні виїзди додому. Частіше військові та ветерани обирають другий варіант, бо ще не готові контактувати із суспільством. Якщо після нашого приїзду людина каже: “Наступного разу я приїду сам” — це вже великий крок уперед.
У центрі не працюють із гострими станами — для цього потрібен стаціонар. Але після стабілізації пацієнта беруть під супровід: стежать за динамікою, підлаштовують план психо- та медикаментозної терапії, підтримують.
Адже кожен врятований від ізоляції і деструкції військовий — це крок до мирного суспільства. Ми працюємо не для звітності, а для людей. Головне — щоб людина знала: вона не одна. Що є команда, яка не відпустить її навіть у найважчі хвилини. І тоді — починається справжнє повернення.