1 вересня в Україні: тривога чи надія?
Ірина Жданова, засновниця Наукового ліцею/пансіону Чурюмова, кандидат істричних наук
Сьогодні в Україні не має дослідження, яке б відображала ставлення дітей і батьків до 1 вересня. Страхи, тривоги, передчуття чи очікування… Але згідно до даних дослідження міжнародної організації Save the Children – станом на грудень 2024 року 43 % дітей в Україні мають психосоціальні симптоми тривожності, страху, і дратівливості. Майже 10 мільйонів українців, включаючи 1,4 мільйона дітей, перебувають під загрозою психічних розладів через війну і знаходяться в стані коли будь-яке переживання може спровокувати неочікувано гострі реакції. І цей фактор є важливим при формуванні відповіді “Чому має навчати українська школа?” Поділюсь міркуваннями.
Для того, щоб людина у світі невизначеності і війни мала більше шансів бути щасливою, їй потрібно вишколений розум. Не відсутність критичного самостійного мислення, а саме вишколений розум. Вміти приймати рішення в надзвичайних ситуаціях і бачити красу простих речей, мати мудрість зчитувати світ так, щоб було цікаво відкривати Всесвіт в будь якому віці. Чи тобі 3 роки, чи 103.
Для цього Школа має навчити 2 простим речам, на мою думку. Перше - вчитись. Друге - вміти собі співчувати і співчувати іншим. Без вишколеного натренованого з дитинства розуму цих двох задач не досягти.
Чому?
Бо в світі сьогоднішньої невизначеності, зміни шкіл, сіл, міст, країн, континентів і …життя на межі смерті, ніхто не знає що треба завтра вивчити. Чи основи такмеду? чи чергову мову каталонську? чи навіть згадати шкільну математику, вивчити теорію чисел, статистику, щоб піти в технологічну галузь?
Для цього треба ключова навичка. Вміти вчитись. Не відтворювати праграф, а саме вміти і любити вчитись. Не стресувати від слова вчитись. Працювати з текстами, з великими обсягами інформації. Активне читання, графічний органайзер тут у поміч. Або ж вивчити досконально математику як мову, інструмент для розуміння багатьох штук в житті.
Але навіть це перемножиться на нуль, якщо ти не вмієш бути добрим, людяним другом собі та іншим. Бо загризеш себе до смерті за успіх іншого, за помилки власної. Твої амбіції отого “відмінника”, “досягатора”, “переможця олімпіад” не дадуть спокою ні вдень, ні вночі, навіть після перемоги. Ти завжди знайдеш за що себе загризти до смерті за будь-яких обставин.
Це все закладається в родині і школі. Так, в родині теж. І в школі теж. І без взаєморозуміння і взаємопідтримки батьків і вчителів годі сподіватись на результат навіть якщо в тебе в класі не 30 учнів, а два, три, чотири і тут кожній дитині буде увага. Бо там, де 30 учнів, батьки буду говорити, що немає тієї якості. А там, де двоє - нема тієї соціалізації і змагання, немає конкуренції. І тут є логічна помилка. А хіба соціалізація лише в конкуренції і змаганні? І хіба навчити вчитись не можна в класі, де 30, коли застосовувати поділ на малі і мікр групи, P2P (учень- учню)?
Що робити?
Легалізувати проблему тривоги і працювати з нею, не делегуючи відповідальність школі або батькам. Перестати грати в цей пінг-понг. Формувати з перших днів вересня довіру один до одного. І працювати з фахівцями, які допоможуть. Є й безліч відкритих ресурсів: це і книги Барбари Оклі, і безкоштовні психологічні ресурси і мудрі вчителі, які ще залишаються в школі. Не травіть їх, будь ласка, гіпертривогами. Даруймо надію і підтримку.
