Стремимся сделать бенчмарк центра военно-гражданской подготовки для усиления украинского сопротивления - военный и соучредитель Backyard Camp Веселов
Эксклюзивное интервью агентству "Интерфакс-Украина" соучредителя неприбыльного центра военной подготовки Backyard Camp Артема Веселова
Текст: Нина Яворская
Собеседник агентства военный Артем Веселов убежден, что в условиях российско-украинской войны как можно больше украинцев должны приобретать навыки владения оружием, овладевать основами гражданской обороны и в случае чего быть готовыми к военной службе. С этой целью в начале полномасштабного вторжения он вместе с партнером Дмитрием Зубковым основал на Киевщине неприбыльный проект оборонной подготовки Backyard Camp. Сегодня среди его инструкторов - украинские военнослужащие с боевым опытом, в частности представители Азова, а также иностранные специалисты из НАТО, Французского легиона, Армии обороны Израиля, Армии США, спецподразделения ВМС США "Морские котики". Улучшают свои навыки здесь и военные.
Партнеры уверены, что осовременивание подготовки к военной реальности усиливает способность украинского сопротивления в целом. Сейчас они работают над новым проектом, который может стать самым масштабным центром подготовки в стране.
Интервью подается на языке оригинала
- Ваша команда зараз працює над створенням нового навчально-тренувального центру. Розкажіть про те, яким ви його бачите і, власне, про мету його будівництва.
- Ми екстраполюємо на нього весь багаж досвіду створення подібного майданчика у Київській області. Наша мета – створити бенчмарк українського підготовчого комплексу й центру військово-цивільної освітньої платформи.
Ми прагнемо змінити парадигму сприйняття полігонів і навчання, адаптувати її для звичайних людей. Практично це виглядатиме як комплекс з усією необхідною інфраструктурою, тиром, тренувальним майданчиком, смугою перешкод. Крім того це, звісно, адміністративні будівлі з локер-румами, роздягальнями, з інфраструктурою під військових і цивільних, з невеличкими магазином та фудкортом.
Наразі ми вже майже закінчили проєктну документацію і подаємося на отримання дозвільних документів для початку будівельних робіт. Ми вимірюємо кожен клаптик з лінієчкою, щоб все було згідно з законодавством і нормами безпеки. Ми вирішили піти шляхом максимальної скрупульозності у підготовці всіх документів для дотримання норм й отримання необхідних ліцензій, сертифікатів, допусків.
Також працюємо над тим, щоб мати дозволи на проведення навчань з базової вогневої підготовки. Ми бачимо наш основний трафік і людей, готових долучатися до тренувань, підписувати контракти, мобілізуватися через таку лагідну форму, через сервіс, через наше ставлення та професійність інструкторів, через якість наданої послуги. І в людей ламається посткомуністичний асоціативний ряд з полігонами, з навчаннями, пов'язаними з армією та війною. Одним словом, це має бути прям бенчмарк.
- Чиїм коштом ви реалізуєте цей проєкт?
- Це власні кошти та допомога партнера, про якого ми розповімо у день відкриття нового центру.
- Коли ви прогнозуєте відкрити цей майданчик?
- Центр уже мав відкритися. Але ми зіштовхнулися з певними моментами, пов'язаними з організацією роботи на рівні місцевої влади і складнощами з бюрократією. Це стало для нас таким собі bottleneck-ом, тобто проблемним місцем.
Ми проактивно до цього підходимо, як і ті, хто нас підтримує. Водночас, є нюанси у нашій взаємодії з місцевим самоврядуванням та в існуючих нормах.
Відкрити полігон – це дуже великий головний біль через складність отримання дозвільних документів. Потрібно зробити десяток рухів, щоб отримати відповідні дозволи, і ми не бачимо в цьому завзятого сприяння. Ми маємо самі ініціювати всі процеси, добиватися прискорення термінів розгляду документів – звісно, в рамках законодавства. Документ, який можна розглянути упродовж дня і прийняти рішення, місцеві органи, через складність процедур, можуть розглядати довше. Зрозуміло, для чого це робиться. Але ми не хочемо йти цим шляхом. Ми хочемо це пройти абсолютно легально, правильно. Хочемо своїм прикладом зробити продукт, який можна буде масштабувати, тобто взяти наш кейс і, маючи охочих меценатів чи організації, розвивати його в інших областях чи містах.
Ми хотіли би допомагати іншим, ділитися чіткими інструкціями як це можна організувати, щоб інші могли просто взяти, скопіювати і зробити те саме і такої самої якості.
- Втім, напевне, вам уже доводилося ділитися досвідом у створенні подібних платформ. Як часто ви бачите послідовників?
- До нас не раз зверталися за консультаціями. Але запити були, скоріше, про бізнес-модель. А тут немає бізнесу. Якщо дивитися на цей проєкт як на бізнес, то люди будуть дуже розчаровані. Формат благодійної, соціальної ініціативи – так, це можливо, а от комерційний – не дуже релевантно зараз, тому що платоспроможність людей і кількість цивільних, які можуть собі дозволити володіти зброєю, постійно тренуватися, платити якісь кошти за оренду ділянки чи якісь персональні тренування, дуже мала.
Ми ставимо за мету насамперед адаптацію нашого населення до війни, розробку моделей тренування, спрямованих на підготовку до реальності й підвищення якості навичок та знань. Це дуже важко монетизувати наразі. Я думаю, що економічну модель можна увімкнути в цьому кейсі трошки пізніше, після закінчення активної фази бойових дій.
Наш новий майданчик ми бачимо як місце для тренування як українських цивільних та військових, так і іноземних. Щоб вони приїжджали до нас, тренувалися з нашим інструкторським складом. Впевнений, вони будуть зацікавлені перейняти український досвід участі у бойових діях.
Цей проект також важливий з точки зору залучення ветеранів і військових, зокрема поранених. Я, наприклад, зараз через поранення не можу брати активну участь у бойових діях. Але можу вести певну адміністративну діяльність: планувальну, стратегічну, тактичну, операційну. І якби я мав якісь спеціалізовані знання, то міг би їх передавати.
Таким чином, створюємо спільноту, обмінюємося досвідом, створюємо робочі місця та залучаємо до діяльності ветеранів.
- Скільки взагалі коштує організація такого табору чи платформи?
- Це доволі комплексне питання. Розповім про окремі цифри.
Щоб зробити один стрілецький рубіж на полігоні – спорудити П-образну структуру з кулеприймальних насипів, припустимо, заввишки 9 м, бо там все підв'язано під калібр, з яким ви працюєте, відстані, точки, – потрібно приблизно від півмільйона гривень. Це суто оренда техніки, паливо, зарплатня трактористу. Це рубіж 50 м на 50 м і просто в полі.
Якщо будувати рубіж як напівзакритий тир, як ми робимо зараз, бо маємо враховувати відстані до найближчих будівель, до місць скупчення людей, витрати сміливо можна помножити на два, а то й на два з половиною. Адже потрібно ще поставити бетонні арки, викопати трошки більше, зафіксувати кулеприймальні рубежі якоюсь сіткою, щоб їх не роздуло вітром чи не змило дощем. І це просто рубіж, я вже не кажу про все інше.
А плюс до цього великою моєю з партнером метою ще до мого поранення було досягти на майданчику певного ступеню інклюзивності. У мене є дуже багато побратимів, котрі пересуваються на колісних кріслах, і ми хотіли б, щоб всі елементи будівлі й споруд підготовчого центру були з доступом для людей з особливими потребами. І це теж здорожчує проєкт. Такого ніхто ще не робив, розумієте? Тому сказати зараз, скільки це коштуватиме навіть теоретично, вкрай складно.
- Підозрюю, що новий майданчик набагато дорожчий за перший ваш проєкт Backyard Camp на Київщині, чи не так?
- Він більш комплексний, так.
Історію Backyard ми взагалі почали з просто аматорських тренувань на території фермерського комплексу одного з наших старших товаришів. Пізніше держава дещо спростила норми використання земельних ділянок з метою військової підготовки населення, і це дало нам можливість проводити вже більш професійні тренування.
Через деякий час ми перенесли нашу базову локацію в інше місце й пішли на співпрацю з військовою частиною, в розпорядженні якої був оцей маленький полігончик – маленький клаптик землі. Почали потроху вкладати гроші, розбудовуватися і робили це спільно.
Їхній особовий склад постійно там тренується, і ми зі свого боку проводимо свої ініціативи, тренування з підрозділами і з цивільними, робимо відкриті тренування, зокрема без зброї, щоб більше цивільних долучити до військової атмосфери. Тому так – на Київщині вийшло значно дешевше.
Плюс ми вибудували формат, за якого цивільна людина, котра приходить тренуватися, покриває собівартість і оплату роботи тих же інструкторів. Завдяки такій моделі ми змогли долучити трошки більше коштів саме для того, щоб підтримувати і ділянку, і щось розбудовувати.
- Скільки людей вже пройшло через Backyard? Два роки тому називали цифру в 1,5 тис.
- Ближче до 3 тис. всіх разом. Але важко порахувати, та й ми не мали такої мети, бо основний наплив був першого року війни, можливо, половину 2023-го. Далі він пішов трохи на спад.
- Чим це пояснити?
- Тут дуже-дуже просто. Бойові дії відсунулися від Київської області, якщо ми говоримо про неї. Актуалізація війни дещо пішла на зниження. До людей повернулися їхні побутові справи, до чоловіків повернулися сім'ї – і в піраміді пріоритетності тренування зайняли вже другу, третю, четверту чи навіть п'яту позицію.
До речі, коли були вкиди про якийсь наступ з Білорусі, до нас долучалося більше людей.
Ще один неочевидний чинник – це частота обстрілів. Коли у 2022-2023 роках масовані атаки на Київ відбувалися раз чи двічі на місяць, кількість учасників нашої платформи збільшувалась на 15-20% після кожного такого обстрілу. Зараз же вони стали постійними, що, на жаль, впливає на моральний стан людей – приходить певна апатія.
А ось, наприклад, дівчат побільшало у 2024-му році. Це не те щоб мейнстрім, але... Бути військовим - це круто, і ми це також культивуємо. І чому б дівчатам не ставати такими крутими військовими? Тут немає жодних обмежень. І вони справді відпрацьовують на рівні з хлопцями. А часто навіть більш дисципліновані, краще виконують ті чи інші завдання, вправи. У подальшому, як ми бачимо, вони долучаються до тих чи інших підрозділів і виконують бойові завдання, зокрема й на передовій. З'являються парамедикині, які практикують тактичну медицину на полі бою, пілоти дронів і тощо.
- Звідки люди дізнаються про вас?
- Здебільшого це сарафанне радіо. Військові розповідають військовим, наші студенти, які були цивільними, переходять до війська, а пізніше приїжджають зі своєю групою до нас тренуватися і так далі. У нас постійно знімаються сюжети, навіть фільми, агітаційні ролики щодо рекрутингу, знову ж таки робимо інтерв’ю.
В нас непоганий контент на сторінці в соцмережі, він має певні магнітні властивості, дуже класно відзнятий нашими друзями. І ми це намагаємося підтримувати, бо тільки маючи трафік, ти можеш щось зробити навіть в такому напрямку, в якому ми зараз працюємо. До того ж у нас дуже непоганий соціальний капітал, тому нам трохи легше було доносити цю ідею.
- Який мінімальний курс треба пройти, щоб мати хоча б якісь базові знання?
- Він так і називається – Basic. Це 18 годин тренувань. Коштує це сьогодні аж цілих 4900 грн. Просто для порівняння: година з тренером у тирі, не на полігоні навіть, може коштувати так само, ба й більше.
Під час цього курсу постійно з групою працюють 2-3 інструктори. Якщо інструктори іноземці, то ми також надаємо перекладача. До того ж на майданчику працює зазвичай один чи два менеджера, які керують цим процесом: стежать за таймінгом, надають організаційну підтримку. І ще є два обіди та кава-чай.
- Але ще треба мати своє екіпірування?
- Бажано. У переліку буквально 5 пунктів базового екіпірування, необхідного для того, щоб просто було зручно. Але там немає нічого надприродного.
Отже, люди проходять навчання початкового рівня, отримують базові навички володіння зброєю. Безпека – це такий великий стовп, на котрому стоїть вся базова підготовка. Вони розуміють принципи, роблять свої перші постріли, і вже починають комфортно себе почувати, коли а) вони зі зброєю в руках, б) коли зі зброєю в руках хтось поряд. Це вкрай важливо.
Далі, за бажанням, вони проходять тижневі тренування – 3-4 години в суботу чи неділю в рамках нашої спільноти. Типи тренувань дуже різні: і звичайні, й окопні, й таке інше. Відтак вони отримують можливість перейти на складніший рівень – тут вже йдеться про роботу в групі.
Наступний етап ще складніший – планування операцій, місій. Це 48 годин тренувань поспіль. Як додаток до цього ми пропонуємо так звані спеціальні тренування. Наприклад, нещодавно ми проводили денне тренування з представниками "Азову". Вони приганяли свою велику техніку, і ми надавали можливість відчути, як це – працювати в десантних операціях. Хлопці, які мають безпосередній досвід таких операцій, все це розповідали і показували. Всі кошти, які ми зібрали від учасників, передали на "Азов". Ось така у нас місія.
- Як ви залучаєте іноземних інструкторів?
- У мене є певна історія мого військового досвіду: я співпрацював з представниками іноземного легіону, і ми дуже тісно роззнайомилися, і якось воно так природно сталося. Ми пропонували їм формати для проведення тренувань, а за це вони отримували певні бонуси для себе. Заробітна плата військових в Україні не співставна з тією, що, наприклад, отримують на службі в США, навіть на цивільних посадах. А ми таким чином допомагали, наприклад, технікою, передавали якісь автомобілі. У нас був такий період залежно від запиту. Так і сформувалася певна кількість людей, до десяти основних, напевно, які в нас викладають.
- Наскільки ви відчуваєте нестачу інструкторів?
- Трошки є дефіцит. Бо, по-перше, йдуть активні бойові дії, а в нас всі інструктори з актуальним бойовим досвідом, і вони насамперед виконують бойові завдання, тому часом їх важкувато спіймати.
- Наскільки зараз покрита потреба в таких платформах чи загалому навчаннях цивільних? Можливо, на державному рівні потрібно активізувати цей процес?
- Потреба однозначно є. Глобально у нас це, на жаль, не дуже розвинуто.
Ми всім кажемо, що потрібно тренуватися з ким можливо і де це можливо, необовʼязково у нас, порівнювати інструкторів, техніки – адже вони у всіх різні.
Наша мета – колективний розвиток культури оборони серед українського населення. Тому ми радимо цю тему розвивати.
Хто є інший? Є декілька ветеранів, котрі також проводять тренування. Наприклад, мій товариш Руслан Давід (відомий військовий, учасник боїв за "Азовсталь", військовополонений, автор "Книги про хоробрих" – ІФ-У). Для нього це теж не про гроші, а про ідею. Він викладав і у нас. Це мені підказала Раміна після того, як робила з ним інтерв’ю. Ми потестували цей формат, і він дуже сподобався членам нашого ком'юніті. Йдеться навіть не про те, щоб просто познайомитися з такою людиною, а ще й отримати від нього знання! Він – герой, дуже важлива постать у цій війні.
Я бачу, як відкриваються якісь полігони, тренувальні майданчики. Це дуже добре. Але з іншого боку бачу, як вони й закриваються, адже це не простий проєкт.
Що стосується державного рівня, то, на моє переконання, треба впроваджувати масову культуру військової підготовки. Популяризувати його і робити культурним кластером. Тоді у нас не буде проблем із призовом. Потрібно з дитинства привчати до того, що є війна, і вчити, як під час неї поводитися: ось погляньте, хлопці та дівчата, ви маєте знати, як захистити себе і тих, хто поруч, знати ті ж основи надання медичної допомоги.
Якщо вашій дитині, наприклад, років 12, і вона знає, як накладати турнікет, і зможе когось врятувати, - це справді важливо. Крім того, з дитинства треба не боятися вибухових елементів, таких як касети, міни чи щось інше, а знати, яку небезпеку вони несуть і розуміти алгоритм дій, як поводитися з ними. В останніх класах школи було б добре проводити вогневу підготовку безпосередньо з ветеранами, щоб перейняти від них не тільки знання, а й мотивацію, зрозуміти їхні пріоритети.
Взагалі, я не раз повторював і повторюватиму далі, що мене сильно мотивує новозеландський, швейцарський, ізраїльський формати, де всі громадяни військовозобов'язані майже без винятку.
Знаєте, це дуже добре, що в нас така велика кількість самомотивованих людей, котрі йдуть захищати Україну. Я навіть не думав, що так багато. Але їх пропорційно менше, ніж тих, хто знаходить в собі аргументи цього не робити. І для того, щоб навіть у голові не виникало таких аргументів, треба починати з себе, з більш фундаментальних речей, тобто з ранньої військової підготовки, військово-патріотичного виховання. І робити, наприклад, як у Швейцарії, де кожен громадянин має відтренуватися і пройти службу 265 днів за 10 років.
- Ви вже підняли тему нинішнього призову. Як, на вашу думку, зараз можна вирішити проблеми з ним?
- Тут у мене буде просто дуже непопулярна думка. Щоб її висловити, доведеться критикувати керівництво держави, а я не хочу культивувати резонанс тільки словами, бо під час війни ми не маємо права на це. Ніхто не знає, як би себе повів на місці тієї чи іншої людини, яка зараз ухвалює важливі для країни рішення. Зрозуміло, що у кожного свої аргументи, що комусь не подобається військово-політична ситуація. А ми ж усі "спеціалісти" у всьому – нам тільки шаблю дай та інтернет.
Як змотивувати людей йти воювати? Напевне, треба залучати через сервіси, аналізувати мотивацію. Але ж бачите, що навіть додатковий мільйон гривень для призовників 18-24 років не дуже змінив ситуацію. Тому однозначної відповіді наразі немає. Це має бути комплексне рішення, пов'язане, наприклад, із залученням професійних армій з приватного сектору, щоб таким чином підсилити українські Сили спротиву. Бо ціль же не залучення людей в армію як таке, а ефективний спротив, аби відвойовувати окуповані ворогом території й захищати ті, які знаходяться під нашим контролем.
Четвертий рік війни вже пішов. Якщо людині на її початку було умовно 16 років, то зараз їй майже 20. За цей період, гадаю, можна було в голові вибудувати нормальний логічний причинно-наслідковий ланцюжок, аби самостійно зробити висновок на користь армії, на користь захисту країни.
Десь мають бути більш політичні, дещо важчі непопулярні рішення для того, щоб це змінити. Але однозначно ситуація не може змінитися за день.
На початку повномасштабного вторгнення була велика кількість мотивованих людей в чергах у військкомати. На мою думку, це була велика помилка, коли одного брали, а ще трьом казали йти додому. Треба було, напевно, інакше вчиняти, наприклад підписувати контракти не на поточний, а на майбутній рік чи до першого виклику, але передбачити, що він буде, припустімо, не раніше ніж за півроку. Втім, це сьогодні ми можемо теоретизувати - зараз ми всі розумні, і я ж теж ураїнець: дайте мені тільки привід – і я розповім як потрібно.
Наша ціль – створити такий собі культурний військовий кластер, тому ми все це й намагаємося транслювати і в наших мережах, і на наших персональних сторінках. Дуже хочеться, щоб до наших ветеранів ставилися, як до ветеранів, наприклад, в Сполучених Штатах. Тому і мають розвиватися такі ініціативи, як наша.
Водночас цьому повинна сприяти держава. Важливим аспектом тут є спрощення законодавчого підґрунтя. Як на мене, наразі дуже зручним форматом є цифрова держава Федорова, через яку можна було б просто і доступно, але з дотриманням всіх норм оформити такі майданчики, як наш.
Натомість зараз тільки змінити цільове призначення земельної ділянки – справжній виклик: подати проєкт, отримати дозвіл, написати довідку, найняти юриста, архітектора, зокрема локального. Щоб змінити призначення, треба змінити генплан – його змінюють раз на певний період… Це рік-два може бути. А далі потрібно започаткувати спортивно-стрілецький клуб, хоча фактичної потреби в ньому немає. Для цього потрібне членство щонайменше двох спортсменів-стрільців, якщо правильно пам'ятаю. Це все займає роки, тоді як країні це реально потрібно на вчора.
В минулому і теперішньому я підприємець , тож розумію, як оптимізувати процеси, адже працюю зі своїми грошима та грішми інвесторів. Я розумію цінність і часу, і коштам.
Пішов на війну, бо це моя позиція: я розумію, що маю брати участь у захисті та розвитку держави. Але хотілося б, аби водночас і сама держава сприяла цим зусиллям.
Ми продовжуємо працювати і сподіваємося, що подібні ініціативи знайдуть активну підтримку держави вже найближчим часом.