Интервью главы Украинского института национальной памяти Антона Дробовича агентству "Интерфакс-Украина"

(на украинском языке)

Текст: Егор Шумихин

 

Чи змінила ваша безпосередня участь у війні ставлення до якихось аспектів національної пам'яті, декомунізації і деколонізації?

Стало чітко зрозуміло, що більшість того, що ми робили, це правильно, але робили трошки повільніше, ніж слід було. І ще більше стало прикро за ті втрачені десятиліття в 1990-х і 2000-х. Ну, і завзяття стало трошки більше.

 

В травні 2022 року в нашій розмові ви сказали, що "розтягнута у часі війна може дещо затягнути і декомунізацію, і дерусифікацію". Тепер уже зрозуміло, що швидкого закінчення війни не відбулося. Як це впливає і впливатиме на ці процеси?

З декомунізацією ми точно вже на фінальній стадії. Залишаються тільки тимчасово окуповані росіянами території. Це що стосується символічного простору. Щодо роботи зі свідомістю, то багато речей прискорилося. Але є інший аспект, який може затримати ці процеси – економічний. На словах всі розуміють, що це важлива сфера, але видатки на заходи на наступний рік ще менші. Економічна складова гальмує всю цю історію, тому що це складні соціальні трансформації, це дорогий процес. З іншого боку, люди більш готові, вони самі вимагають демонтажу "совєтщини", "імперщини" і так далі.

 

От ви сказали, що населення стало більше сприйнятливим до цієї теми, більш проактивним. А що буде з територіями, які десятиліття були в окупації? Монументи демонтуються, вулиці перейменуються. Як працювати з людьми?

Тут є декілька деталей. Перша – це перехідне правосуддя. Ще до деокупації має бути ухвалено закон про засади перехідного правосуддя, який чітко визначить правила, принципи, порядки. Одним із компонентів перехідного правосуддя є право на правду. І Інститут нацпам'яті, або інша структура, на яку уряд покладе обов'язки, буде залучений до  реалізації перехідного правосуддя, зокрема, на тимчасово окупованих територіях. Бо в нас не вистачить суддів. Не завжди відповідальність має бути кримінальною, десь – адміністративною, репутаційною. Хто був злочинцем і колабораціоністом, ті понесуть кримінальну відповідальність. А інші люди, які скажімо так, не вчиняли прямо кримінальних злочинів, але, очевидно, були лояльними, закликали інших не пручатися окупантам, їх повинні всі знати, хто вони були і що вони робили. Друга – це велика інфраструктура реінтеграції тимчасово окупованих територій з фінансами, ресурсами, людьми і програмами. Це буде великий виклик.

 

Люди спочатку жили в тій попередній Україні до Революції Гідності, потім вони 10 років, а можливо, ще довше "варилися" в цій дивній російській дійсності, невизнаних утвореннях, і потім повертається Україна уже з нашими сьогоднішніми ідеологемами. Наскільки багато часу може зайняти процес ідеологічного повернення людей?

З досвіду європейських країн, наприклад, досвіду обʼєднання Німеччини, ми бачимо, що 30 років – це взагалі не термін для таких питань. Тому що до сих пір ми бачимо електоральну різницю, соціально-економічні, політичні, освітні сліди цієї радянської окупації частини Німеччини. І це при тому, що німці дуже щедро фінансували і забезпечували програми консолідації німецького суспільства. Тому це точно буде довгий процес, і цього не треба боятися.

 

За ці два роки дуже багато "скандальних" монументів і символів були прибрані з публічного простору як в Києві, так і по всій країні. Чому немає зрушень щодо радянської символіки на мосту Патона? У тому ж нашому інтерв'ю ви сказали: "в мене таке відчуття, що літо ці серпи й молоти в будь-якому разі не провисять".

Для мене це все ще загадка. Після Щорса, Ватутіна, "Арки дружби народів", "Батьківщини-матері" здавалося, що цей кейс набагато простіший. Я все ще готовий за свої гроші приїхати і здійснити демонтаж, мені треба тільки дозвіл. Тому я сподіваюся, що тим літом з моєї попередньої цитати буде літо 2024-го року. Але, знову ж таки, ви ж розумієте, якби у мене були повноваження давати приписи або хоча б одна бригада робітників із технікою, яка могла б це зробити, ми б це все цивілізовано, з громадськими слуханнями уже б зробили. Але в нас немає таких повноважень, ми можемо тільки наполегливо підштовхувати, створювати контекст для цього.

 

Створення музеїв монументальної пропаганди радянського тоталітарного режиму. Чому попри активні деколонізаційні процеси, ніхто не береться за цей проект? Хіба він не важливий з точки зору національної пам'яті?

Буквально перед війною у Львівській області один дуже відомий куратор порозумівся з місцевими політиками, і вони мали створити у себе цей Музей монументальної пропаганди. Вони вже навіть земельну ділянку обговорювали, бо зрозуміли, що це буде велика туристична дестинація. Вони хотіли позабирати всі знамениті об'єкти з історіями, бо всі вони вже є феноменами, які маркерно можуть описати події декомунізації і деколонізації в Східній Європі кінця 20-го – початку 21-го століття. Це неймовірно цікаві об'єкти. Але, я думаю, війна їм завадила реалізувати цю історію. Та сподіваюся, що київська влада, інша місцева влада або, можливо, якийсь стратегічно мислячий мільйонер зрозуміють це і створять.

 

Нещодавно активізувалася дискусія щодо так званої "Арки дружби народів". Ви висловлювали думку, що органічним варіантом було б перетворення її на веселку. Ви вважаєте, що такий варіант є життєздатним, зважаючи на попередню спробу і певну стигматизацію питання ЛГБТК+ спільноти, яка все ще зберігається в Україні?

Я бачу три сценарії розвитку подій довкола цього об'єкта. Перший сценарій – повний демонтаж. Другий варіант – залишити все, як є, і тоді буде демонтаж примусовий, бо рано чи пізно це зроблять самі громадяни, як зробили з Леніним. Третій варіант – залишити арку і зробити, як в 2017-му році, з неї веселку як символ ЛГБТ або просто символ веселки над водою. Чому особисто мені з усіх попередніх варіантів веселка сподобалась найбільше? Бо вона єдина дійсно переозначує. Бо тріщина, яка зараз є у виконанні Володимира Кузнєцова і групи, є хорошим і сильним висловлювання, але вона не стала віральною. Вона не змінила публічний простір так, щоб це зчитувалося, ніхто в приватній розмові не називає її "Аркою тріщини народів". А веселка працює! Це зразу стало зрозуміло, коли виступив "Правий сектор", а це значить, що це вже не зчитують як радянський символ. Моя адженда – боротьба з імперськими і тоталітарними практиками, і оце успішний результат. Те, що це комусь не подобається, це уже другорядна історія – бо це чітко переозначує об'єкт, з'являється новий контекст, нова дискусія. Я не кажу, що немає іншого варіанту. Можливо, там можна зробити якусь водяну гірку, яка переозначить функціонально, може щось інше.

 

А чи доцільно її демонтовувати? Бо, як і з "Батьківщиною-мати", є прибічники такого варіанту?

Тут абсолютно дві різні історії. Правда в тому, що "Арка дружби народів" від А до Я – фейк. Бо ніякої дружби не було, возз'єднання не було, це все імперська практика і фактичне маркування простору. А "Батьківщина-мати" – це інша історія. Друга світова війна була? Була. 8 мільйонів жертв українців були? Були. Перемога над нацизмом була? Була. Тобто, в смисловому плані, перші декілька рівнів символізування "Батьківщини-матері" реальні. Вони про нашу війну, про нашу перемогу над нацизмом, вони про наші жертви, вони про нашу батьківщину. Вона може так працювати символічно у просторі. Зняли герб – і вона уже не зчитується багатьма людьми, а особливо молоддю, як радянська. Тому демонтаж арки, з точки зору змістів і контекстів, природніший. Але я не вважаю, що її обов'язково демонтувати, якщо місто і громада її по-справжньому переозначать.

 

До речі, щодо "Батьківщини-матері". Коли йшла робота зі встановлення тризуба, і музей, і Мінкультури говорили, що монумент перейменують на "Україна-мати", але цього так і не сталося. Чому так, і наскільки доречною була б така назва?

Мені здається, ця ідея добре виглядала в чиїхось пресрелізах, вона конотувала з відповідним популярним продуктом – піснею про батька Бандеру і Україну-мати. Тому я розумію, чому медійники в Мінкультури і в музеї взялися за це. Але мені здається, що це не було нормально прокомуніковано ні з експертним середовищем, ні зі спільнотою. Це було поспішне рішення. Неймінг таких важливих об'єктів – це процес, який треба детального готувати.

 

А загалом треба чіпати назву монумента?

Наявна назва  функціонує нормально, і я не бачу в цьому нагальної потреби. Можливо, потім – так, але зараз такої потреби немає.

 

Як ви сьогодні бачите реалізацію ідеї Музею історії цієї російсько-української війни, чи, можливо, буде просто трансформовано Музей історії України у Другій світовій війні в Музей воєн?

Ми домовилися з Національним музеєм історії України у Другій світовій війні провести круглий стіл на цю тему. Тому що ні нам, як Інституту, ні експертному середовищу, ні громадськості не зрозумілий їхній задум щодо Музею воєн. Цей діалог буде проведено. Щодо взагалі музеїв російсько-української війни, то ситуація така, що обидва варіанти законопроектів про перехідне правосуддя містили блок про меморіалізацію і право на правду, і в одному з них було передбачено створення музеїв боротьби проти російської окупації в Києві, Севастополі і Донецьку. Ці документи не стали навіть повноцінними законопроектами, але логіка міркування була така, і в цьому щось є. Другий варіант – це вже реальний закон, який ухвалений і зараз реалізується, – це закон про Національне військове меморіальне кладовище. На території цього кладовища за ескізним проектом в сьомій чи восьмій черзі передбачено створення музею. Це може бути або музей війни загалом, або музей про тих людей, які будуть поховані на меморіальному кладовищі. Тобто на сьогодні фігурують дві такі рамки.

На мою думку, це буде один великий національний музей чи, можливо, їх буде декілька, наприклад, в Криму і на сході України. Я бачу в цьому резон. Я би робив це окремим музеєм, саме про цю війну. Звісно, з великою передісторією, як виникла ця війна, про всі російські зазіхання і століття російської імперської практики і пригноблення українців, але все-таки зосередився б саме на цій війні. Тому що вона вже триває 10 років, можливо, ще 10 триватиме, плюс величезна передісторія, яка має століття.

Що мене турбує в ідеї створення музею всіх воєн або музею боротьби за незалежність на базі музею Другої світової війни, яка обговорюється, – щоб не вийшло так, що ми зараз маємо дійсно хороший музей історії України в Другій світовій війні, який можемо втратити, і водночас довгий час не мати хорошого музею боротьби за незалежність. Музеї створюються не за чиїмось бажанням, музеї створюються навколо колекцій. Це, звичайно, може бути наративний музей, але тоді потрібно буде вкласти в експозиції десятки мільйонів доларів. Ми можемо про це говорити, це нормальна історія. Зараз буде експертна дискусія, але ми маємо бути дуже обережні, тому що пам'ять про Другу світову війну надзвичайно важлива і цінна для нашої спільноти, бо українці зробили свій внесок у перемогу над нацизмом в ХХ столітті. Тому, якщо ми хочемо чітко підкреслити свій голос і свою оптику в цій історії, нам потрібно мати такий музей. До того ж, є думка, що ми не сформували досі власної вичерпної візії історії Другої світової на рівні публічних наративів. І музей мав би відігравати в цьому одну з ключових ролей поруч зі шкільною освітою. Якщо ми відмовляємося від нього, тоді нам треба подумати, чи ми створюємо інший і як буде прописана ця сторінка в цьому музеї. Тут є ряд концептуальних проблем, на які я не маю зараз готових відповідей. Тому б не поспішав відмовлятися від Національного музею історії України в Другій світовій війні.

 

Повертаючись до Музею російсько-української війни, його варто створювати зараз, чи чекати закінчення війни?

По-хорошому, було б непогано створити юридичну особу з ядром фахівців, які вже б займалися пошуками, впорядкуванням колекції, підготовкою концептуальних рішень. Це було б мудро. Але я не знаю, чи достатньо для цього ресурсу. Це питання до уряду. Не можна створити аби що, це має бути серйозна інституція. Треба передбачити команду, почати розробляти концепцію і давати ресурси, щоб почати це робити. Якщо ми поки що на це не спроможні, тоді нема про що говорити. Треба тоді чекати кінця війни і починати все спочатку. Але дуже важливо б тоді дати загалом усій державній мережі музейних закладів пропозицію вже зараз акумулювати експонати. Тому що, повторюся, музеї формуються довкола колекцій. Ми можемо скільки хочемо мати прекрасних суто наративних музеїв, але людину завжди тягне до артефактів. Людина завжди хоче навіть в наративному музеї побачити історію, а потім торкнутися реального предмету, який там був. Це збуджує людську свідомість.

 

На якому етапі обговорення Національного пантеону українських героїв? Це теж історія, що тягнеться ще з 2015 року. Де він може розміститися?

Інститут розробив його концепцію вже давно, ще перед війною, і передав у Кабмін на затвердження. Там вона досі знаходиться. Логіка ж була така. Перший рівень пошанування – це сектори військових поховань. Інститут розробив рекомендації, і вони реалізовані. Понад 450 секторів було до початку повномасштабної війни. Другий рівень – це Національне військове меморіальне кладовище. З часів Володимира В'ятровича була концепція, ми з колегами з Мінветеранів і Міноборони в 2020 році перетворили концепцію на конкретний проект закону, який в 2022 році проголосував парламент. На сьогодні меморіальне кладовище в процесі створення. Третій рівень – це, власне, Національний пантеон. За нашою концепцією – це локація в центрі Києва, в його стародавній частині, яка має показати символічну тяглість нашого тисячолітнього шляху до самих себе, шляху нашої державності.

Концепція пантеону поки урядом не ухвалена. Єдине чітке зрушення, яке відбулося, це те, що раніше обговорювалося як локація тільки місце під так званою "Аркою дружби народів", а зараз з'явилася інша локація в центрі Києва, ще більш знакова. Мабуть, важко буде знайти більш почесне місце в столиці для подібного пантеону. Ми вже маємо попередню згоду власника земельної ділянки, це державна інституція.

Тобто, концепція лежить не затверджена. І, я думаю, відсутність тут великої енергії пов'язана, знову ж таки, з ресурсами, бо це великий інфраструктурний проект, який буде дорого коштувати. Ми, звісно, розуміємо, що ніхто з бюджету зараз це не профінансує, а скеровувати на це гроші іноземних партнерів недоречно.

 

Яка тоді перспектива в часі цієї історії? Кінець війни?

Це не обов'язково кінець війни, але це точно стабілізація економіки. Тобто це тоді, коли інфраструктурні проєкти символічного характеру не викликатимуть у людей такі болісні реакції.

 

В цьому контексті зауважу. Пройшло уже 10 років, але немає ні меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні, ні Музею Революції Гідності. Також лише зараз почалася робота над Національним військовим меморіальним кладовищем. Чи не чекатиме на меморіалізацію цієї війни така ж доля?

Я ще додам: уже більше десятиліття не добудовано другу чергу Музею Голодомору, не добудований Мистецький арсенал. І це тільки Київ. Кожен цей пункт коштує мільярди, сумарно це десятки мільярдів гривень.

Меморіалізація війни буде складною, і вона вже складна. Багато людей мають радянське розуміння практик меморіалізації, плюс брак ресурсів. І почасти процес перетворюється в таке не дуже якісне меморіалізування. З іншого боку, вже з'являються об'єкти абсолютно нового рівня. Наприклад, у Вишгороді створено меморіал "Хрест героїв". Це меморіал нового типу за виконанням, за роботою з простором, зі світлом. Є проект "Відкритий перелом" в Ірпені, також пройшов конкурс архітектурних проєктів для меморіалізації в селі Ягідне. В Ірпені нещодавно відкрили меморіал "Воля" із залишків снарядів, знайдених на території Київської області. Це нова меморіальна культура не тільки тому, що за формою і за містом зчитується як сучасна, а й тому, що її творить громада, зранена окупантами. Тобто, це не чиновник із київського кабінету поставив завдання, це народжується в громаді, шукає підтримку і союзників у різних людей, зокрема й тому це є новою меморіальною культурою. І виклик, з одного боку, щоб цей щирий запит знизу не закінчувався і не доходив тільки до якоїсь кострубатої дешевої форми, а з іншого боку, щоб це не перетворювалося на наслідування якихось чисто радянських практик – "ставимо типового невідомого солдата".

Мені прикро, що багато хто серед уряду і парламенту говорить про важливість цього напрямку, але реально ніколи далі гасел не заходять. Я не бачив, щоб хоч одна одна політична сила натисла на бюджетний комітет для ухвалення якоїсь програми, наприклад, зі збереження старих козацьких цвинтарів або створення конкретних меморіальних проектів, присвячених цій війні. А це вже зараз буде бюджетуватися третій бюджетний рік під час війни.

 

Ви не боїтеся, що після закінчення війни, цей процес, який наразі досить млявий з різних причин, які ви назвали, потім просто загубиться в новому житті, у відновленні і відбудові?

Я не погоджуюся, що він дуже млявий. Він і вас, і мене може не влаштовувати, але він не млявий. Той факт, що у нас взагалі з'явилися меморіали під час повномасштабної війни, – це просто неймовірно. У нас прилітають ракети, у нас по пів дня немає світла, у нас в руїнах лежать обласні центри, а ми примудряємося вже будувати меморіальні об'єкти. Під час Другої світової війни такого не було. Масова меморіалізація зайняла кілька десятиліть після війни.

 

Тобто не потрібно в цьому питанні поспішати тут і зараз?

Треба діяти так, як підкаже серце і нормальна громадська дискусія. Але не треба заганяти себе у цей комплекс меншовартості, що ми щось не побудували – у нас є причина, чому ми це не зробили. Колись дослідники 22-го століття будуть здивовані від того, що українці під час повномасштабки вже побудували, що перші меморіали війні були побудовані під час війни. Тому я серйозно вважаю, що як мінімум останні п'ять років в Україні формується нова меморіальна мова світового рівня. Зараз Україна фактично є місцем, яке доводить, що старі меморіальні мови і підходи не працюють як належить, зокрема ті, відповідно до яких по всьому світу будувалися музеї, публічні простори, пам'ятники, які мали би розказати і застерегти від повторення війн та геноцидів у Європі та світі. Сьогодні в Україні ми намагаємося просто під бомбами і ракетами рефлексувати про те, як побудувати таку культуру пам’яті, яка спрацює, яка більше не приспить пильність якимось наративом про те, що вже ніколи не буде знову війни, хоча це важливий гуманістичний наратив, а навпаки поставить питання, як пам'ятати і як перемогти якщо вона таки знову стане реальністю. Це дуже делікатна історія, вона неймовірно важлива, бо ми робимо велику роботу в рамках європейської цивілізації і осмислення ось цього досвіду.

 

Як ви бачите впорядкування стихійного народного меморіалу загиблим за Україну на майдані Незалежності і народного меморіалу пам'яті загиблих біля стіни Свято-Михайлівського монастиря в Києві?

У мене є тільки одна рекомендація для таких випадків – потрібно запропонувати конкретне інше краще місце і дати можливість його реалізувати людям, або самим реалізувати, запровадивши певну практику і протокол, щоб вона була партиципативна, щоб люди могли взяти в цьому участь, і вона була гідна і на високому рівні. Треба створити умови для перетікання живого наміру громади до меморіалізації в прекрасний простір, де це можна зробити доречно і коректно. І коли левова частка тих людей, для яких це значимий меморіал, прийме це нове місце, тоді можна буде привести в попередній стан ці території. Ніхто, звісно, закривати їх не може, але, якщо ти запропонуєш якісну альтернативу, то воно спрацює. Причому, це треба супроводжувати експертними слуханнями, дискусіями і професійними комунікаціями.

 

Ці два народні меморіали можна об'єднати в один, чи це зовсім різні історії?

Це треба вивчати. Меморіальні практики мають певну ритуальну та терапевтично-прагматичну функцію для людей. Відповідно, треба перевірити, чи ці функції вони співпадають, чи це все-таки виконують різні функції. І тоді треба шукати або комплексний простір, який вирішить обидві, або просто розвести на два.

 

Нещодавно пройшов круглий стіл з обговорення календаря пам'ятних дат російсько-української війни. На ньому піднімалося багато, можливо, неочевидних, але важливих запитань. На деякі з них хотів би почути вашу думку. Чи варто обмежити запровадження нових дат, поки війна триває, зважаючи на те, що події дуже швидко змінюються?

Варто. Не слід поспішати. Звичайно, обмежувати якимось штучним чином не треба, але точно не варто поспішати і хапатися за першу ж ідею глибоко стурбованих політиків, або навіть глибоко стурбованих представників військової спільноти. Одна з причин – від зміни ситуації на полі бою дуже часто міняється контекст. Наприклад, конкретний кейс Маріуполя. У нас є дата звільнення міста до 2022 року, але всі прекрасно розуміють, що ця дата зараз не функціональна, бо Маріуполь знову тимчасово окупований. Тому, якщо ми поприймаємо якісь дати похапцем, зафіксуємо їх і введемо на найвищий рівень, то будуть проблеми. А по-друге, я точно згоден з тим підходом, який був озвучений багатьма експертами, що потрібно розуміти, що є певна градація дат. Є певні святкові дати, є пам'ятні дати або дні жалоби, а також є місцеві і національні дати. Тобто, якісь події важливі для певного регіону, і вони є точкою консолідації пам'яті громади. Про них може знати, звісно, нація, і громада може робити так, щоб всі їхали до них брати учать у якихось заходах, паломництвах, фестивалях, але вони не повинні бути фіксованими на рівні держави окремими рішеннями вищих національних інституцій. З іншого боку, є такі дати, які точно мають бути зафіксовані, як то майбутній день перемоги над росіянами, коли б він не настав.

Коли ми запроваджуємо чи говоримо про запровадження нових дат, то має бути широка експертна дискусія, перевірка з реальними військовими, з їхніми родинами. Щоб не виходило так, що люди на фронті, їм скидають, що сьогодні у вас така-то дата, "день переможної боротьби такого-то там роду військ на такому-то напрямку", а вони на тій самій точці вже три тижні відступають і мають величезні втрати. Щоб не було цього відриву від життя.

 

Ця дискусія, можливо, почалася трохи пізніше, ніж було варто. Багато різних дат уже живуть своїм життя, навіть почали приживатися, але вони будуть поза контекстом через рік-два. Що робити з ними?

Якщо дата прижилася, то її потрібно поважати і ставитися до неї відповідно. Державці мають брати участь у подіях, щоб національні програми охоплювали ті чи інші процеси, пов'язані з цими датами. Коли вони почнуть випадати з контексту, має бути відповідна реакція. Головне не натягувати їх на мертву ритуальщину, як в Радянському Союзі. Цього не можна робити. Держава має дуже пильно стежити за такими контекстами. І коли буде бачити, що воно потроху сходить нанівець, то відповідно реагувати дуже делікатно. Ми маємо зараз дуже оперативно реагувати на зміну цього контексту, підтримувати те, що реально живе і викликає резонанс у суспільства. І, відповідно, давати гаснути тому, що гасне в природній спосіб, не викликає резонансу, і, значить, його місце в забутті, його потім треба буде акуратно доживати і відмінити.

Але тут є одна важлива деталь. При цьому всьому ми повинні розуміти, що є важливі дати першої частини війни, з 2014 по 2022 роки, які ми не можемо втратити. Навіть якщо масштаб майбутніх подій війни буде в рази більшим, для нас важливо, щоб були залишені маркерні точки. Ідеально, щоб це були ті маркерні точки, які приживуться в спільноті, наприклад, в серпні День пам'яті Захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність. Вони мають показати нам тяглість цієї війни.

 

Як на вашу думку варто позиціонувати 24 лютого 2022 року у системі пам'ятних дат?

Мені сподобалося на круглому столі, як декілька людей говорили про цю дату як про День гніву або День люті. Ідеально, щоб це поки була неофіційна дата, але сильно підсвічена державою, яка буде такою точкою, яка щоразу знов буде поновлювати сили, лють і обурення тим, що сталося. І в такому інформаційно-комунікаційному, суспільно-політичному сенсі її треба визначити. 24 лютого я прийшов в цей кабінет, давав вказівки, планував евакуацію людей і документів і одна з головних емоцій, яка в мене була – це лють: якого дідька, в мене стільки планів, роботи, в мене мала дитина, що це взагалі таке надумалось москалям воювати? Оцю емоцію, мені здається, важливо зафіксувати в цю дату. Чи робити якийсь офіційний статус, чи ні – це другорядне питання. Ми маємо порозумітися як спільнота щодо цієї дати. І, звісно, вона має бути в інтелектуальному плані поєднана з подіями лютого-березня 2014-го року.

 

Чи може правильна політика національної пам'яті сприяти мотивації людей, в першу чергу чоловіків, до мобілізації у військо? Чи є тут якась роль вашої інституції?

Звісно, є. Наприклад, ми, розповідаючи про Українську революцію 1917-1921, постійно підкреслюємо дуже просту річ – що якби тоді багато хто взяв зброю до рук, вигнав більшовиків звідси, і побудував свою республіку, в нас би не було ні Голодомору, ні Великого терору, можливо, і Друга світова війна була б зовсім не тою, де ми втратили 8 мільйонів людей. І оця історія, яка нагадує нам, про що сьогоднішня війна, чому ми так запекло обороняємося, чому для нас так принципово вистояти, а не укласти якийсь тимчасовий мир. Це наш внесок у війну, в сфері культури. Я не погоджуся з тим, що немає культурного чи інформаційного фронту. Є інформаційна війна з Росією, вона давно ведеться, і там є фронти. Топові інформаційні операції, які там відбуваються, які дають результат, вони мають вплив на мільйони людей. Топові світові майданчики, де ми опиняємось переможцями, це також є фронти.

Відповідно, наш Інститут – це один із невеличких акторів оцієї війни в символічній сфері, культурі, інформаційній політиці, на які ми можемо впливати. Ми створюємо контент, продукт, який може мотивувати людей пам'ятати, знати і краще розуміти. І для частини людей, які читали наші книги, які грали в настільні ігри, які нами розроблені, які бачили наші інформаційні матеріали, відео, подкасти і з роками краще розуміли, що робила з людьми комуністична тоталітарна система, зараз розуміють, що мати можливість захищати свій дім зі зброєю в руках – це привілей. Тому, я думаю, наша роль є мотивуючою. Вона невелика в силу обмеженості ресурсів, в силу неповного розуміння важливості цього напрямку деякими можновладцями, але ми маємо свій важливий фронт роботи, і я сподіваюся, що ми будемо виконувати її чесно і якісно надалі.