Угода тисячоліття
Сергій Каплін, народний депутат VII-VIII скликань, Генеральний секретар Конфедерації профспілок України
Якщо одним реченням. У нас є на вибір або угода про капітуляцію перед олігархами і росіянами, або угода із США і шанс повторити історичний кульбіт ОАЄ і спершись на друзів стати самодостатнім лідером Європи.
Дев’яносто відсотків людей у світі не розуміють ані тексту, ані історичного контексту, ані підтексту Угоди про надра між Сполученими Штатами та Україною. Це має змінитися. Саме існування української держави, запобігання третій світовій війні та доля мільйонів українців можуть залежати від того, що фактично є «Угодою тисячоліття». Ця угода впливає на ваше життя — на життя кожного європейця, американця, кожної спільноти та кожного континенту. Зрештою, ці кілька сторінок Угоди мають потенціал перетворитися на інструмент позитивних глобальних змін у міжнародному порядку та балансі сил.
Моя мета — поділитися баченням того, як «насіння» цієї угоди проросте, еволюціонує у прототип нових міжнародних відносин і стане підґрунтям для партнерських інституцій поза традиційними структурами або паралельно з такими, як ООН і НАТО. Ми також розглянемо, як Росія та інші гравці реагуватимуть у внутрішній політиці України — від використання лівих рухів і профспілок до створення повноцінного політичного інкубатора для ротації еліт — від місцевих громад через Київ аж до Верховної Ради і президентства. Вони створюватимуть фабрику і стадо «троянських коней» для захоплення влади. Росія чудово розуміє, що вартість загальнонаціональної кампанії для політичної партії в Україні дорівнює ціні одного винищувача; мандат депутата-мажоритарника — одному танку; мерські вибори — одному гелікоптеру. Усі учасники цієї війни вже вивчили цю арифметику. Наступні дванадцять років — це дванадцять раундів бою у важкій вазі, і кожен пропущений удар може стати фатальним — не лише для України, а й для світу.
По-перше, ніщо в міжнародній політиці не дається безкоштовно. За кожним лідером — чи то Трампом, чи Зеленським — стоять мільйони людей і інтереси їхніх країн, компаній, які платять податки. Світ, і передусім Україна, має позбутися наївної віри, що країни просто поширюють цінності, як бджоли переносять пилок, що вони захищають слабких або укладають союзи винятково заради абстрактних свобод чи прав людини. У міжнародних відносинах не існує чистої благодійності, безцільної дружби чи ірраціональної симпатії між державами. Усвідомлення цієї старо-нової реальності полегшить як укладення, так і розуміння «угод», які ставатимуть основними інструментами конструктивної політики у найближчі роки.
Водночас слід прийняти правила нового світу: ціна свободи й незалежності вимірюється життями націй і компетентністю добре підготовлених еліт, здатних укладати партнерства та діяти у великій геополітичній грі нарівні з іншими глобальними силами. Історія пишеться прагматичним сценарієм. Справжня помилка — не в тому, щоби говорити з народом відверто й руйнувати міфи, а в тому, щоб утримувати ілюзію, ніби нації захищає якась порожня геополітична міфологія чи фальшива безпека. Кожна нація має знати ціну миру, вартість добробуту й щастя, і передбачуване майбутнє. Війна стояла біля воріт Києва, але через застарілу політичну етику мільйони не хотіли її бачити до останньої години перед повномасштабним вторгненням. Навіть політики та медіа стали заручниками культури заперечення. Світ, маємо визнати, перебуває в екстраординарній небезпеці — і глибоко не готовий приймати політичну реальність.
По-друге, Україні потрібен партнер для захисту своєї території й народу. Сполучені Штати мають природну монополію на такі стратегічні партнерства — факт, доведений двома світовими війнами. Європа та інші союзи, якими б сильними вони не були, не здатні ефективно працювати з Україною без участі США.
США змінюють свою зовнішньополітичну парадигму — від ролі «донатора демократії» та геополітичного максималіста, що підтримує кольорові революції, нескінченні «холодні війни» та ескалаційні доктрини — до нової моделі: прагматичної та динамічної дипломатії, заснованої на стратегічних угодах, тарифній політиці та створенні нових інституцій і альянсів. США більше не мають часу на «довгі проєкти», і відновлення їх осі відповідального та прагматичного лідерства стало питанням виживання планетарного масштабу.
Цей зсув до «динамічної дипломатії» спричинений глобальним зростанням Китаю та інших гравців. Вибір простий: або США діють швидко й рішуче, або світ прокинеться в реальності повної технологічної та геополітичної гегемонії комуністичного Китаю. Зараз США намагаються компенсувати втрачений час, лідерські можливості та стратегічні переваги, швидко розширюючи сферу свого впливу та тиражуючи нові стратегічні моделі. Часу немає — гегемонія американської демократії та глобальна довіра до США тримаються на інерції минулих досягнень. Нова американська адміністрація заряджена на курс швидких рішень і стратегічних дій. Фактично, США розкладають старий світовий порядок — і саме тому прагнуть завершення війни в Україні: щоб усунути внутрішні політичні перепони й звільнити простір для нових прагматичних партнерств і стратегічних союзів.
Тому США, по суті, пішли на зустріч Україні в цій Угоді — не нав’язуючи жорстких боргових зобов’язань або обтяжливих умов. Україна увійшла в цей стратегічний ритм.
По-третє, тепер увагу слід зосередити на трьох потенційних «сезонах» цієї Угоди — короткостроковому, середньостроковому та довгостроковому.
Місія першого етапу для України — забезпечити повноцінну присутність американського бізнесу на своїй території, зокрема в секторах, які відносяться до категорії «високого військового ризику». Йдеться про такі регіони, як Полтавська, Харківська, Дніпропетровська та Одеська області. Після проведення повного аудиту ресурсних можливостей України буде визначено конкретні локації, які стануть фактичними «червоними лініями безпеки» для агресора. У цих регіонах фізично буде присутній американський капітал, і за визначенням — відповідно до Угоди — там пануватиме мир.
Для США перший етап — це компенсація витрат на оборону в Україні, встановлення нової логіки партнерства та чітка комунікація з американським суспільством щодо обґрунтованості продовження фінансової підтримки України. Фінансування оборони потребуватиме часу і значних ресурсів. Американці, занепокоєні зростаючими витратами — багато хто з них стикається з внутрішніми кризами — більше не критикуватимуть уряд так жорстко. Політична опозиція втратить одну з найпотужніших своїх карт. Адміністрація США зможе консолідувати громадську думку та забезпечити двопартійну підтримку.
На другому етапі ми побачимо усвідомлення Росією симетричності американської підтримки України — підтримки, що ґрунтується на довгостроковій економічній та стратегічній присутності. Україна почне реприватизацію заводів та промислових активів, повернення земель та родовищ корисних копалин, а отже — залучення американських інвестицій. Деякі великі підприємства будуть націоналізовані. Це означатиме повне перезавантаження прав власності та контролю над активами, які були вкрадені олігархами у 2000-х роках.
Таким чином буде створено широку «партнерську базу» між США й Україною, що завдасть потужного удару по українському олігархату. Це зближення двох країн потребуватиме посилення інституційної надбудови України: судової реформи, реформи державного управління, децентралізації і, безумовно, розвитку інфраструктури. Центральним завданням залишатиметься посилення обороноздатності України.
Третій етап цієї трансформації — власне «Угода тисячоліття» — розгортатиметься паралельно з першими двома. Він передбачає фундаментальну переконфігурацію відносин США як з Росією, так і з Європою. Уже сьогодні очевидно, що протягом наступного десятиліття США шукатимуть стратегічного партнерства з Росією в низці ключових сфер. Згодом Європа змушена буде прийняти цю співпрацю. Це становитиме величезний виклик для України, адже заплановане партнерство буде як глибоким, так і засадничим — воно відображатиме потребу Росії в реінтеграції у глобальні політичні та економічні системи. Воно охопить енергетику, логістику, природні ресурси, продовольчу безпеку, оборону та технології. Але це — довгограюча стратегія США: курс на політичну трансформацію Росії, спрямований на її послаблення не силою, а шляхом поступової зміни політичного «ДНК». Кожен наступний російський лідер буде дедалі менш «китайським» і дедалі ближчим до США й Європи. Парадоксальна сила Росії — сформована війнами та експортом зовнішньої загрози — буде поступово розмита.
Цей третій етап стане найважчим випробуванням для України. У цей період і Захід, і Росія рухатимуться до примирення й прагматизму. США доведеться балансувати між інтересом зберегти суверенітет союзника — України — і новою стратегічною потребою у розрядці з Росією. Вашингтон шукатиме нову модель взаємин із Кремлем — таку, що омине європейський скепсис і песимізм. Водночас Європа почне втрачати вплив у регіоні. Її реактивна позиція та внутрішні політичні кризи відсунуть її на другий план. Україні, отже, не можна покладатися лише на європейську підтримку.
У цьому контексті Угода стає стратегічним компасом України. Вона слугуватиме не лише дорожньою картою двосторонніх відносин із США, а й орієнтиром у ширшому геополітичному просторі. Україна повинна продемонструвати інституційну зрілість, економічну гнучкість і політичну волю. Країна має внутрішньо прийняти логіку довгострокового стримування та стратегічного терпіння. Будь-яка внутрішня політична нестабільність, реванш олігархів або згортання антикорупційної політики можуть зруйнувати всю трансформацію.
Ставки є екзистенційними: Україна не просто захищає свій суверенітет — вона вибудовує нову модель державності на пострадянському просторі. Якщо це вдасться, Україна стане прецедентом, моделлю і магнітом для всього регіону. Але цей успіх залежить від здатності України узгодити внутрішню політичну культуру з логікою Угоди. Американська підтримка не є безумовною — вона передбачає прогрес у реформах, прозорість і підзвітність. Лише за цих умов Угода перетвориться з політичного документа на справжній стратегічний союз.
Четвертий і найважливіший компонент Угоди — це «домашнє завдання» України в контексті трьох фаз трансформації.
По-перше, Україна має забезпечити вступ до Європейського Союзу та зайняти в ньому лідерські позиції. Визначальне значення матимуть особисті якості та популярність майбутнього глави держави, а також розвиток стратегічного партнерства зі США та синхронізація внутрішніх реформ. Рівень довіри громадян до нової політичної еліти стане вирішальним чинником.
По-друге, необхідно здійснити комплексне очищення внутрішнього політичного поля. Проросійські сили не повинні отримати можливість створити нові елітні структури — такі як профспілки чи лівопопулістські рухи — що потенційно можуть підірвати державну владу. Потрібна нова політична культура, яка базується на демократичній підзвітності й вільна від ендемічної корупції. Соціальні виклики мають бути вирішені проактивно — насамперед шляхом системної підтримки ветеранів війни, включно з реалізацією найкращих програм реабілітації, реінтеграції та працевлаштування.
Після укладення Угоди й завершення війни Україна має повністю прийняти ціннісну модель, що відповідає американським принципам: демократія, свобода, справедливість і, передусім, прагматичний та раціональний підхід як до внутрішньої, так і до зовнішньої політики. Від України очікується дія на рівні глобального партнера. Її внутрішня стійкість та лідерство в ЄС мають слугувати гарантією проти геополітичних потрясінь і військових загроз.
Українські еліти повинні діяти стримано та не допускати коливань геополітичного маятника. У цьому контексті післявоєнні вибори матимуть величезне значення. Наразі у США є надійні партнери серед українських політичних лідерів, що підтверджується високим рівнем діалогу й самою Угодою. Після війни вибори мають бути проведені за найвищими демократичними стандартами, аби зберегти довіру громадян, європейських партнерів і міжнародної спільноти — особливо тих, хто носить військову форму.
Вкрай важливо, щоб жоден кандидат або політична сила не були усунені санкціями чи політичним тиском; усі легітимні учасники повинні мати рівні можливості для участі у виборах. Потрібна ґрунтовна реформа виборчого законодавства, завершення децентралізації та модернізація системи державного управління й політичної системи загалом. Навіть найменші елементи, що перешкоджають національному прогресу або сприяють політичній дестабілізації, мають бути усунені. Це — ключ до забезпечення єдності після війни та довіри до нового стратегічного курсу уряду.
Парламент має стати справжнім законодавчим органом, а не ринком, яким керують п’ятеро тіньових лідерів фракцій. Уряд має зосередитися на політиці, а не витрачати ресурси на самозахист від порожніх партійних ініціатив. Президент має виступати як справжній гарант національної єдності. Місцеві громади повинні отримати інституційне представництво — можливо, через другу палату парламенту, як це реалізовано у США чи низці європейських країн.
Контроль над ЗМІ має бути припинений. Деолігархізація — продовжена. Економічні монополії — зруйновані. Феодальні рудименти в місцевому самоврядуванні — ліквідовані. Має бути відновлена справжня система меритократичного підвищення по службі — найкращі публічні менеджери повинні обіймати відповідальні посади. Найголовніше — після підписання Угоди, отримавши фактичний статус «гібридного американського штату», Україна має прийняти 50-річну стратегію національного розвитку, повністю синхронізовану з пріоритетами США та їхніх союзників.
Втілення цієї стратегії визначить результат війни — не лише для України, але й для всього світу. Поразка Росії та повне відновлення суверенітету й територіальної цілісності України, включно з Кримом, буде визнане однією з найвизначніших геополітичних перемог Заходу у XXI столітті.
Для України це означатиме остаточний демонтаж пострадянської моделі та народження нової національної держави. Для США — підтвердження глобального лідерства і стратегічної ясності, доказ того, що демократія і союзницьке співробітництво здатні перемогти авторитарну агресію.
Угода — це не просто двосторонній пакт; це глобальна заява про наміри. Вона сигналізує про довгострокову зміну міжнародного порядку, в якому Україна стає центральним стовпом європейської та трансатлантичної безпеки. Стратегічне партнерство, закріплене в цій Угоді, визначатиме не лише результат цієї війни, а й архітектуру миру на десятиліття вперед.
Саме тому українське суспільство має усвідомити глибину й масштаб ставок — і те, що від нього вимагається. Наступні кілька років потребуватимуть дисципліни, стратегічного бачення й непохитної відданості з боку кожної гілки влади та кожного сектора суспільства.
Перемога прийде не лише на полі бою. Вона прийде через стійкість, реформи й спільну віру в цінності, які об’єднують Україну та Сполучені Штати. Угода — це фундамент. Те, що буде збудовано на ньому, визначить майбутнє.